Колись, у 2011-му, я не знав імені Порубія так, як знаю його сьогодні. Він був телевізійною фігурою — з числа тих, що говорили гучно, різко, майже патріотично.
Політик із амбіцією стати моральним дзеркалом нації. Але в моєму житті він став відображенням катастрофи. Ні, не зради. Не підлості. А пекла.
Тоді Україною керував Янукович. Порубія забули. Він був зайвим, непотрібним, недоречним.
І, як кожен забутий політик, він мріяв повернутись — не через істину, а через скандал. Через чужу кров.
І тут, як кажуть, зірки зійшлися: в інформаційному просторі країни зʼявилося моє ім’я. Роздуте, розірване, знищене — не журналістикою, а жадобою мати нового ворога народу. І саме в цьому вогні захотів погріти руки Порубій.
Я пам’ятаю, як він, цей публічний діяч,
— подав заяву в поліцію,
— вимагав мого негайного ув’язнення,
— виступав на телеканалах, малюючи мене дияволом.
Він не знав мене. Але йому це було не потрібно.
Йому потрібна була сцена. Кадр. Увага.
Йому потрібен був я — як жертва для його піару.
І ось тоді почалось моє справжнє падіння.
13 років я прожив у країні, яка не хотіла мене бачити.
Мене зрадили суди. Лікарі. Журналісти.
Але найстрашніше — мене зрадила нація, яка аплодувала Порубію, коли він вимагав моєї тюрми.
Ніхто не питав, правда це чи ні.
Головне — красиво сказано.
Головне — голосно.
Головне — з патріотичним акцентом.
А я? Я вмирав. Повільно. Принижено. Без імені.
І знаєш, що найболючіше?
Через 13 років суд мене повністю виправдав. Сказав: невинний. Поставив крапку.
Але хто поставив кому свічку? Хто сказав вибач? Хто повернув мені моє ім’я? Порубій — ні.
Бо йому я був потрібен не як людина, а як сходинка.
І коли він знову повернувся до влади при Порошенкові — вже з іншим ритмом, з іншими камерами, з новим піаром — він забув про мене.
А я пам’ятав. Я жив із цим. Щодня.
Сьогодні його застрелили. Жахливо. Брутально. Так, як не має бути з жодною людиною. Навіть із тією, хто зруйнував твоє життя.
Я не радів. Я не святкував. Я відчув: ще одна трагедія, але тепер її знову використовують.Знову ліплять месію. Знову пхають нам у свідомість картинку: герой, ікона, символ. Символ чого? Жертовності? А ви спитайте в мене — якою ціною він ішов до влади.
Коли я бачу, як на місці його смерті стає на коліна Порошенко, як Арʼєв читає епітафії, як телевізори знову створюють з нього образ святого мученика, я хочу сказати: НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИКРАСТИ МОЮ ПРАВДУ.
Він був не моїм ворогом. Бо ворог — це той, хто воює відкрито. Він був моїм тіньовим катом. Катом із трибуни. Катом у костюмі. Катом у прямому ефірі. І я не дозволю, щоб його смерть стерла з пам’яті те, що його амбіції зробили зі мною.
Бо я не актор у його виставі. Я — виживший.
Він — не герой. Герої — це хлопці на фронті, що мовчки гинуть за державу, яка навіть не запам’ятовує їхні імена. А потім каже батькам: «Герої не вмирають». Брехня. Вмирають. І їх забувають. А політики залишаються. Грають, грабують, маніпулюють. Живуть.
Я не бажаю йому зла. Я не зловтішаюсь. Я просто прошу: залиште мене з моєю пам’яттю.
Не питайте, чому я не став на коліна. Бо я вже там був — 13 років. І вставав сам. Це моя правда. І вам з нею жити.
Я ніколи не брехав — і не почну. А вам — вирішувати, хто є хто.
Я вже знаю. Я пройду повз. Я не озирнуся. Бо я живий. І в мені є пам’ять. І я ще скажу свою правду. І нехай вона залишиться — хоч для когось — справжньою.
Андрій Слюсарчук
