“Україна має повернути всі тимчасово окуповані території, і лише тоді можна буде говорити про закінчення війни”, — на цьому ще донедавна акцентував увагу президент Володимир Зеленський. Тепер його заяви щодо припинення російської агресії не такі категоричні. Глава держави вже не каже про обов’язкове звільнення всіх територій, зокрема й Криму, про те, що Росія заплатить репарації, а ми невдовзі приєднаємось до НАТО.
Понад те, не відкидає переговорів з Росією з участю третіх країн.
“Посередниками у перемовинах щодо питань територіальної цілісності, енергетики, вільного судноплавства можуть бути не лише США чи держави-партнери із Західної Європи, а й країни Азії, Тихоокеанського регіону, Африки чи Латинської Америки”, — зазначив він.
Почастішали заяви про ймовірність діалогу з Росією і в політичних та експертних колах. Щоправда, днями міністр оборони Рустем Умєров заявив, що Україна має план перемоги.
“Ми в змозі перемогти, — сказав він. — У нас є план. Ми публічно говоримо, що нам потрібно більше зброї. І вагання щодо передачі цієї зброї та вагання щодо надання Україні дозволу (бити по цілях в РФ. — Авт.) займає час, а час є вирішальним”.
То які в нас шанси виграти війну? Дискутуємо на цю тему разом із ветераном російсько-української війни Геннадієм Друзенком, експертом-міжнародником Вадимом Трюханом, активістом ініціативи “Армія SOS” Юрієм Касьяновим та співзасновником Національної платформи “Діалог про мир та безпечну реінтеграцію” Олегом Саакяном.
— Чому у владі допускають можливість переговорів з Росією?
● Г. Друзенко:
— Непевно, у багатьох, хто у владі, настало прозріння. Адже фронт уже як мінімум півтора року тупцює на місці — 10 кілометрів в один чи інший бік. Втрати тривають. Того ентузіазму, який був на початку війни, і близько не видно.
Зрештою, є розуміння, що більшість воєн закінчується за столом перемовин. Деякі закінчуються капітуляцією. Не хотілося, щоб ця війна так закінчилась, але поки що ні у кого немає рецепта, як це може відбутися. НАТО, і передовсім Америка, боїться прямого зіткнення з Росією, яке може призвести до ядерної війни. А без їхнього втручання нам не обійтися — ми не маємо сил і засобів, щоб звільнити території. Росіяни вже не “чмобіки” 2022 року — вони навчилися воювати, окопуються, бетонуються, захищаються. Їхній ВПК мобілізований краще за наш.
Президент дуже довго був максималістом і вибудував свій наратив так: “усе або нічого”. Зрозуміло, що йому в цій ситуації буде важко змінити громадську думку. Бачимо, що суспільство не готове до компромісів, і це справді велика політична проблема.
● В. Трюхан:
— Я б не сказав, що риторика влади кардинально змінилася. Однак проглядається певне розчарування на межі з відчаєм, яке можна прочитати між рядків публічних заяв останніх тижнів президента Зеленського та інших представників влади. Причин такого розчарування декілька.
— Про що мова?
● В. Трюхан:
— По-перше, доволі непроста економічна ситуація. Шириться інформація, що з 1 серпня може настати технічний дефолт через відмову приватних кредиторів продовжити для України мораторій на виплати боргу.
По-друге, бракує інструментів, потрібних для того, щоб переламати ситуацію на полі бою. Незважаючи на відновлення допомоги США і на поступове збільшення військової підтримки європейських партнерів, на фронті встановилася дуже крихка рівновага. Причому рівновага зі знаком “мінус” для України, коли росіяни час від часу завойовують певні території, які потім нам переважно не вдається відбити.
По-третє, неможливо спрогнозувати, якою буде позиція Вашингтону щодо України після президентських виборів. Водночас після понад піврічної паузи з наданням американської військової допомоги стає зрозумілим, що без США Україні не вдасться вистояти у цій війні, принаймні зберегти усі території, які на сьогодні перебувають під нашим контролем.
І, по-четверте, хоч би хто та що казав, а мобілізаційний ресурс в Україні для продовження такої високої інтенсивності війни вичерпується. Охочих іти добровільно воювати за ті невисокі зарплати, які нині виплачують військовослужбовцям ЗСУ, немає.
Зеленський і його команда починають хвилюватися. Вони, з одного боку, розуміють, що не можна йти на якесь замирення з агресором, бо воно може стати фатальним для України. А з другого — вже не мають сил продовжувати бравурну риторику на кшталт тієї, що ми чули у перші місяці 2022 року.
— Такий максималістський підхід влади був хибним?
● Г. Друзенко:
— Як на мене, вихід із максималістських позицій правильний. Але завжди треба мати варіант B, якщо А не вдається. Бо воювати до останнього українця — погана стратегія. Інше питання, що в цьому варіанті B є п’ятдесят відтінків сірого. Питання закінчення війни треба публічно і непублічно формулювати, щоб розуміти, де межа компромісу.
— Чи маємо ми шанси виграти у цій війні?
● Г. Друзенко:
— Усе залежить від того, що вважати виграшем. В Америці Зеленський правильно сказав, що зберегти державність і життя людей важливіше, ніж території. Я як людина, яка в останні десять років має справу з військовою медициною, вважаю, що краще відтяти кінцівку, ніж некроз заразить усе тіло, і людина помре. Так само і з державою. Відомо дуже багато прикладів, коли країни поступалися територіями, але вигравали своє майбутнє. Це Німеччина, Польща, Фінляндія, частково Японія.
Після нашого вдалого наступу 2022 року здавалося, що нам дадуть трохи західної зброї, і ми поженемо росіян. Але вони засвоїли науку. Поки “Вагнер” стягував на себе українські сили під Бахмутом, росіяни на півдні створили лінію Суровікіна, об яку ми поламали зуби. Озираючись, розуміємо, що, мабуть, краще було домовлятися тоді, після наших успіхів. Бо тепер ми у значно слабшій позиції, а Путін почувається упевненіше і намагається диктувати нам умови.
Нам треба зціпити зуби, витримати цей удар і вийти на сильнішу позицію для переговорів. Водночас готувати суспільну думку до того, що “перемога або смерть” може не обов’язково закінчитися перемогою. Хай Україна буде меншою в територіальних межах, але самостійним суб’єктом. Важливо зберегти цю суб’єктність, щоб ми самі вирішували, що робити, з ким дружити, яку армію мати.
● В. Трюхан:
— Шанси на перемогу Україна, безперечно, ще має. На нашому боці правда. Ми захищаємо свою землю і поступово розвиваємо свої військово-технічні спроможності. Дронова індустрія — підтвердження цього. Ми її створили з нуля. Плюс завдяки морським дронам і продукції української ракетної індустрії очистили Чорне море від російського флоту. Чорноморський флот, можна сказати, став флотилією, а не флотом. Але цього мало.
Нам треба виробляти у великій кількості свої ракети, не тільки дальністю 300 — 500 кілометрів, а й 1000+, щоб можна було знищити всі логістичні центри, ланки, ланцюжки і військові об’єкти на європейській частині Росії. Треба виробляти у великій кількості БПЛА далекої дії та снаряди для РСЗВ. Тоді у нас з’явиться шанс. А сподіватися на те, що Росія колись виснажиться чи прийде якийсь Распутін і розхитає владу Путіна, — це шлях у глухий кут.
Також марно сподіватися, що західні партнери допоможуть нам знищити ворожу армію. США не зацікавлені у тому, щоб РФ з її другим у світі ядерним потенціалом, принаймні задекларованим, розпалася на шматки. І на Європу надії мало, оскільки там при владі плеяда слабких політиків. Ні Шольц, ні Макрон не є лідерами типу Черчилля чи де Голля. Це лідери, які сповідують політику компромісів, які у будь-який момент можуть змінити свою позицію під тиском внутрішніх чинників і спробувати якось замиритися з Росією. Єдине, що може спонукати європейців до твердішої позиції стосовно Росії (з мотивів захисту самих себе!), — це прихід до влади у США непрогнозованого або слабкого лідера. А у США якраз вибір між непрогнозованим і слабким лідером.
● О. Саакян:
— Як перемогти Росію? Нам потрібно завдавати ударів по ворожих тилах у таких масштабах, щоб це призвело до деградації промислового й паливного-енергетичного комплексу РФ, а отже, до розхитування тамтешнього політичного режиму. Тоді росіянам доведеться обирати поміж двох варіантів: дуже поганого — продовжувати війну та потенційно зникнути або поганого — відмовитися від своїх амбіцій, припинити агресію і, можливо, навіть вийти з наших територій, повернувшись до статусу-кво 2014 року. Росія програє, якщо система надірветься.
Як на мене, ситуація з допомогою Заходу складна, але не безнадійна. Коаліція наших союзників з року в рік збільшується. Зволікання США з допомогою Україні спонукали Європу вирости у своїй рішучості підтримувати нас і збільшити спроможності для цього. Важливо — щоб підтримка України нарощувалася інтенсивніше, ніж підтримка Росії її союзниками. А для цього потрібні дипломатичні зусилля.
● Ю. Касьянов:
— Ситуація не така вже й трагічна і загалом складається на нашу користь. Противник, попри панування в повітрі, багаторазову перевагу в живій силі і бронетехніці, снарядах та дронах, так і не домігся вирішальної перемоги на жодному напрямку. Літо ще не закінчилося, наступальний потенціал ворога не вичерпався, але навіть у разі локального успіху ресурсів для розвитку наступу і стратегічного прориву в нього немає. Фактично противник веде битву за поліпшення переговорних позицій у ймовірному торзі про мир.
Додам, що ніхто в Європі, навіть Орбан, не зацікавлений у поразці України. Наші західні партнери — і Байден, і Трамп — чудово розуміють, що поразка України означатиме остаточний злам системи світового порядку, що склалася після Другої світової війни, та настання ери суцільної турбулентності, яка може закінчитися світовою ядерною війною та катастрофою для людства. Розуміють це й у Китаї, і навіть наші вороги в Росії.
Це для нас плюс. Але є й мінус — ніхто не зацікавлений у поразці Росії. Поразка Росії — це та сама турбулентність і, можливо, з таким самим трагічним кінцем для планети. Тому програти нам не дадуть, але й перемогти не дозволять. У такій патовій ситуації наше завдання — завдати такої військової поразки армії Росії, коли вона вже не зможе воювати. Наголошую: наше завдання — розгром армії агресора, а не звільнення територій. Якщо військова машина РФ розвалиться, то й території наші повернуться.
Наталія Васюнець, Експрес
