Серед густих карпатських лісів, у затишному селі Лисичево, заховалася справжня перлина української спадщини — водяна кузня “Гамора”. Уже понад 200 років сила води допомагає тут ковалям приборкувати метал.
“У ХVIII столітті на місці майбутньої кузні діяла паперова фабрика, якою володіли угорські графи Телекі. Вони мали землі на Іршавщині.
Папір робили з ганчірок із додаванням виварених копит худоби, — розповідає керівник музею-кузні Віктор Петровцій. — А невдовзі з’явився великий ковальський завод, продукція якого була відома далеко за межами Закарпаття. Ба більше. Вироби місцевих ковалів експортували до Угорщини, Румунії, Австрії, Югославії та Сербії. Працювало 24 робітники у три зміни, які здебільшого виготовляли реманент для обробітку грунту”.
За словами співрозмовника, у 1998 році сильна повінь зруйнувала греблю, що приводила в рух водяне колесо. Через це кузня припинила роботу. Згодом тут провели реконструкцію і відкрили кузню-музей. Місцеві майстри бережуть старовинну технологію кування, з допомогою якої створюють лопати, мотики, підкови на щастя та інші вироби.
“Води гірської річки обертають величезне дубове колесо. А воно вже приводить у рух два ковальські молоти вагою по 150 кілограмів кожен. В одному ударі аж чотири кінські сили. Нічого подібного в Україні нема. Схожі кузні можна побачити хіба що в Чехії та Німеччині, — зауважує Віктор Петровцій. — Перед роботою метал розігріваємо, для того купуємо деревне вугілля, що дає потрібну температуру. На виготовлення однієї підкови, наприклад, йде 6 — 7 хвилин. Тутешній коваль працює шість днів на тиждень, виробництво не можна надовго припиняти, адже механізм може розсохнутися і вийти з ладу”.
Щодо назви кузні, то побутує декілька версій. Згідно з однією з них, вона походить від слова “гамор”, що з німецької означає “молот”.
Коваль із сорокарічним стажем Михайло Пилипчинець каже: робота доволі складна, адже треба стежити, щоб і залізо добре розігрілось, і вчасно підкласти виріб під молот, і забрати його в потрібний момент.
“Десь схибив — і вже не той результат. У мене навіть відро є, де зберігаю вироби, що не вдались, — зауважує майстер. — Я на пенсії давно, хотів би підготувати собі заміну, але молодь неохоче вчиться ковальської справи. Хоч, як на мене, це цікава й перспективна професія. Таке собі крафтове виробництво”.
Вікторія Трудько, Експрес
