Юрій Гецко – неординарна й інтелігентна людина з прекрасною душею, відкритим і добрим серцем.
Хоча й не був він фаталістом у повному розумінні слова, але, те, що народився 13 квітня 1950 року, значення для нього таки мало…
Помер Юрій Михайлович 7 років тому в останній день березня 2014 року.
Згадую, що ішов тоді з похорону, на який попрощатися з покійним зійшлося багато щирих друзів і приятелів не тільки з Берегова, але й Мукачева, Ужгорода, Сваляви, інших міст і сіл, і міркував: не стало мого життєвого наставника, близького товариша, людини, яка залишила за собою слід у всіх сферах життя, яка вміла підтримати, помирити, подати ідею, до порад якої не можна було не прислухатися. Об’єктивний і справедливий, людина слова, мобільний, пунктуальний, аристократичний.
Своє коло цімборів, як я дізнався згодом, він формував з дитинства, але з кожним роком їхня кількість розширювалася. Справа в тому, що цей берегівчанин – одна з найколоритніших, найінтелігентніших фігур другої половини минулого та першого десятиліття нинішнього століть, до того ж не тільки Берегівщини, але й Закарпаття.
Скажу й таке, Юрком його називав як перший секретар обкому партії Юрій Ільницький, коли сиділи в службовому кабінеті «білого дому» й наш земляк доповідав старшому «за віком» товаришу та керівному начальнику про те, чим і як живе молодіжна спілка (комсомол), яку очолював на Берегівському меблевому комбінаті, так і рядовий столяр-червонодеревник, будівельник, учитель, водій, продавець. Чиношанування на любив, і це знали усі. До речі, на меблевому й розпочалася його життєва біографія, в якій він зумів викласти себе на всі сто відсотків. І де його замітили ті, від кого залежали людські долі. Усі, хто з ним працював, пройшов хорошу школу життя. Так само мило та приязно до нього зверталася рідна мама пані Мальвіна, якій судилося пережити сина та відійти у засвіти у віці десь аж під дев’яносто. Я був свідком їх лаконічних діалогів, і мене дуже захоплювала внутрішня духовність цих осіб у миті їхнього щирого спілкування.
Доля, починаючи з кінця 60-х та до самої смерті, вела його за собою. Сприяли цьому комунікабельність, інтелігентність, глибока ерудиція, знання історії, філософії, економіки, соціальної сфери, кадрової хроніки та політики, не кажучи про міжнародну сферу, де він з числа місцевого істеблішменту не мав собі рівних. Неабияк цьому сприяли глибокі знання угорської й англійської мов. Угорські ЗМІ, які він також щоденно читав (щорічно періодики передплачував у кількості 12-14 назв – від районки й аж до центральних видань), у ті часи давали унікальну можливість знати значно більше від інших у таких галузях, як спорт, культура, медицина, транспорт, аграрна сфера тощо. Англійська «рятувала» тоді, коли відвідав американських родичів у США, де всі цікавилися родоводом, і він змушений був розповідати про фамільні корені, як опинився в Америці, що любить їсти, яким автомобілям віддає перевагу. Отже, батьки у Берегове приїхали з Виноградівщини, як із предками на білий світ з’являлися в селі Онок. Тож усіх, хто були оноцькими, кликав земляками. Простій челяді це неабияк імпонувало.
Його велика заслуга в тому, що Берегівщину в колишньому Радянському Союзі знали з позитивного боку саме завдяки йому. І, працюючи після комсомолу та парткому меблевого комбінату в РК Компартії України, він чи не перший з-поміж своїх колег-завідувачів відділами пропаганди і агітації почав висвітлювати ідеологію відпочинку та корисного дозвілля, чим завоював авторитет на рівні секретаріату ЦК КПРС. Як колись роз’яснював цю методику тодішньому закарпатському керманичу Ю. Ільницькому, так до його суджень і міркувань з увагою дослухався партійний лідер Грузії Едуард Шеварднадзе. Берегівчанин Ю. Гецко й усно на форумі в одному з російських міст-мільйонників, і в журналі «Сельская молодежь», і всесоюзній газеті «Комсомольская правда», відтак «Радянська Україна» навперебій розказували про творчі ініціативи, здобутки, плани у сфері вільного часу міського населення. Було названо, кажучи умовно, сто і один напрямок, як молодь відлучити від хаотичного проведення дозвілля, від алкоголізму, куріння, тоді ще немодної у провінції наркоманії тощо.
У Берегове переймати досвід звідусіль зачастили делегації всяких мастей, а газети, журнали, телебачення, радіо місцевого рівня й аж до Москви (згадати серію публікацій у «Сельской жизни» в 1988 р.) пропагували цю сферу мало не щотижня. Молодому та перспективному завідувачу відділу партійного райкому у найдальшому та найзахіднішому куточку України це не лише імпонувало, але й спонукало його діяти оригінальніше, змістовніше, насиченіше. Як кажуть, нестандартно! Думав і видумував, як скрасити будні людей, чим їх захопити… Та хіба можна забути масштабні фестивалі інтернаціональної дружби, які у вересні проходили в Саду українсько-угорської дружби, що «розлігся» на однойменному кордоні в Лужанці (Астей). Уже тоді це був майданчик братерства і єднання народів двох сусідніх держав. Герой моєї розповіді, який згодом навіть очолив район, усіляко намагався урізноманітнити ці торжества, наповнити їх цікавими нюансами. З його їдеї на ці осінні фестивалі приїжджали делегації з усіх 16 союзних республік, що розширювало коло приятелів у всьому колишньому Союзі. Прикордонне містечко в такі дні не просто гуляло, а дуже культурно й святково розважалося.
Одного року на міському стадіоні «Меблевик» провели розіграш лотереї «Спортлото», де головний приз, автомобіль «Лада-Жигулі» шостої моделі, дістався тодішньому ДТСААФу. Аншлаг на стадіоні був також іншим разом, коли відомий союзний реставратор легкових автомобілів А. Ломаков у наше західне місто привіз з десяток раритетних машин, які безплатно з рана до ночі розглядали тисячі берегівчан і їхніх гостей. Потім у Берегові з’явилася фірма «Віжибу», засновником, власником і директором якої став істинний лідер корисних і важливих справ Ю. М. Гецко. З його іменем пов’язана ідея «Вічне життя буде», зміст якої хоча й чисто символічний, але воістину пропагував здоровий спосіб життя.
Треба сказати, він прагнув жити прагматично, для людей, а зініційовані, організовані та проведені конкурси краси дарували глядачам хвилини небачених насолод, емоцій, радощів. Бо таке бачити можна було тільки за кордоном. Це може підтвердити крайова красуня під номером один Марія Бочар. Пан Юрій уже тоді агітував відкрити кордони і їздити по світу так, як білі люди. Сказав про це у Італії у 1988 році, де був із покійними нині Бейлою Попфолуші, Петром Реплюком, Тібором Гітманом, Йосипом Жупаном. А коли після тижневих мандрів повернулися додому, з ним із приводу висловлюваних свободи дій і вільних поглядів провели розмову у місцевому відділенні КДБ. До останнього не розгадав, хто його «здав», але хтось із групи був їхнім «агентом». Не любив цю службу, але, як партапаратник, мусів її терпіти.
Знаючи політ його фантазії, цього діяльного берегівчанина запрошували в журі різних конкурсів і фестивалів, зокрема, разом із угорцем Золтаном Модьорі, він був ініціатором та організатором проведення в Ужгороді 29 квітня 1992 року першого товариського футбольного матчу між командами України й Угорщини. На очах 13 тисяч глядачів на стадіоні «Авангард» наша збірна програла з рахунком 3:1 (єдиний гол з пенальті, який призначив рефері з Білорусі В. Жук, на 90 хв. забив закарпатець Іван Гецко, який тоді грав за «Чорноморець»). З героєм моєї статті вони згодом подружилися, і коли Іван приїжджав до свого рідного брата Сергія в Берегове, неодмінно зустрічалися. Пригадується і те, як фірму «Віжибу», що неподалік автовокзалу, якось відвідав експрем’єр українського уряду Валерій Пустовойтенко (на фото).
Цей раритетний й ексклюзивний знімок у архіві маю тільки я, його копію нещодавно віддав сину покійного товариша Юрію Гецку-молодшому, який працює у місцевому суді. Додам: дружина Наталія – заступниця директора медичного коледжу, а маленька їхня доня вчиться у тій самій школі №1 (тепер це ліцей), де середню освіту свого часу здобував її дідусь. Згадую історію кількарічної давності, коли мала Юліанна пішла у перший клас, то її до школи тоді привела бабуся Ніна Романівна Гецко, олімпійська чемпіонка з гандболу у Монреалі 1976-го року. Першокласниця тоді подробиці про свою знамениту бабцю не знала, тож була здивована, коли оголосили, що на урочистості присутня така поважна гостя. Подружжя Гецків відоме тим, що і покійний чоловік, і його дружина-красуня – почесні жителі Берегова, обоє нагороджені державним орденом «За заслуги ІІІ ступеня». Така дзеркальність – унікальна, а пані Ніна, яка опікується ручним м’ячем у краї, яка причетна до перемог закарпатських гравчинь з цього виду спорту, ще й президентська стипендіатка. Дотепер контактує з найвідомішою гандболісткою усіх часів Зінаїдою Турчиною, дружиною ще геніальнішого тренера Ігоря Турчина. І він, і футболіст Олег Блохін, його колишня дружина Ірина Дерюгіна також були гостями нашого міста. І теж завдяки Ю. М. Гецку.
Звісно, приїзд у Берегове Валерія Пустовойтенка – це тільки епізод із життя останнього першого компартійного секретаря Юрія Гецка. Чимало інших подій та епізодів з багатогранного літопису академіка Міжнародної академії оригінальних ідей були пошановані та належно висвітлені місцевими, обласними й українськими журналістами. Не відкрию секрету, що він товаришував з багатьма відомими державними та громадськиими діячами країни та Європи, письменниками, поетами, журналістами, артистами, художниками, у вже згадуваній фірмі «Віжи-3000», де він згодом став головою міжнародної ради, висів унікальний стенд, де красувалися світлини тих майже 50 статусних осіб, хто відвідвідував цю структуру. Тут були фото голови ВРУ Івана Плюща, послів – Василя Дурдинця, Ореста Климпуша, Дмитра Ткача, відомого угорського футболіста Ференца Пушкаша, який помер у 2006 р. в Будапешті та бував у Берегові, депутатів ВРУ, військових і міліцейських генералів, губернаторів тощо. Протягом багагатьох років він очолював українсько-угорську секцію Закарпатського відділення Торгово-промислової палати України, був президентом європейської Федерації настільного футболу, провів навіть один чемпіонат, його обирали депутатом облради від «Батьківщини», на громадських засадах працював почесним головою Берегівської міськради. Через це на її фасаді у річницю смерті нашого земляка було встановлено та відкрито меморіальну дошку.
Ось таке життя цієї порядної, сильної духом, харизматичної, людини-глиби, яку в Берегові знають і пам’ятають. Із нього ще й донині беруть приклад, бо не всі готові стати таким моральним авторитетом, яким за життя був Ю. М. Гецко, що у Оноку народився, у Берегові жив і творив, а прах після його кончини рідні за рядками власноруч складеного заповіту розсіяли з мосту над Тисою, що неподалік Королева.
Михайло ПАПІШ, “Регіональні новини”
