Іван Попович: “Треба відвезти хлопцям дрони…”

Народний артист України розповідає, де відзначатиме своє 75-ліття, яку пісню записав колись з Івасюком та що любить готувати на дозвіллі.

22 квітня “закарпатський соловейко” святкує ювілей. З цієї нагоди співак збирає в Ужгороді (якби не війна, то обрали би Київ) найближчих колег та влаштовує великий концерт. Дата все-таки солідна…

— Замість того, щоб сидіти за столом у ресторані, я співатиму на сцені, — каже “Експресу” Іван Попович. — Запросив друзів, разом з якими й відзначатиму день народження. Концерт триватиме три години. Опісля буде скромна вечеря у готелі — і все… Потім же одразу поїду до наших хлопців. Треба відвезти їм дещо — дрони й т. д. Вірю, що вони переможуть і нарешті настане мир, якого так потребує український народ.

— Якщо озирнутися назад, чого у вашому житті було більше — радості й звитяг чи все-таки смутку і невдач? 

— Радості та звитяг — більше. Навіть не сорок до шістдесяти (якщо говорити про співвідношення), а двадцять до вісімдесяти. Причому про смуток і невдачі я завжди волів забувати. Маю такий характер, що все погане залишаю у минулому. Недарма ж кажуть: якщо хочеш спокійно жити, викинь із голови дурні думки, й ти побачиш світ зовсім іншими очима. Такого принципу, власне, дотримуюсь.

— Ви добре знали та зустрічались із багатьма відомими людьми. А де ваші стежки перетнулись із Володимиром Iвасюком?

— Ми навчались разом у консерваторії, тільки на різних факультетах. І не просто були знайомі, а дружили. Вовчик бував у мене вдома, а я у нього. Прекрасна людина: добра, інтелігентна, акуратна. До речі, в мене зберігся запис пісні “Водограй”, зроблений свого часу в студії на Високому замку. Потім її виконували Назарчик Яремчук з Васильком Зінкевичем, а згодом — Софа Ротару. Проте перший дует, пробний, був — Івасюк та Попович.

— Цікаво, ви для голосу іноді влаштовуєте “гру в мовчанку”? 

— Ні. Абсолютно. І на концертах співаю вживу. Якби ж, не дай Бог, голос уже не звучав, я не виходив би виступати під чисту фонограму. Тільки задля того, щоб відпрацювати та заробити копійку. Я небідна людина й можу без того обійтися. Однак знаю, що багато колег через проблеми зі здоров’ям не раз відміняли концерти. Можливо, мені пощастило, бо я виріс у горах. У дитинстві, коли закінчувалась зима, ми на радощах бігали босі там, де сніг уже зійшов. (Усміхається). Мабуть, те загартування мені й допомагає тепер.

— А як часто нині вдається вирватися у гори? 

— Час від часу мене туди просто тягне. (Усміхається). Моя дружина вже відчуває такі моменти й каже: “Бачу, ти скучив за Карпатами — збирайся”. (Сміється). Така потреба виникає зазвичай після концертів. Деколи мені вистачає два-три дні побути на природі та походити в горах, щоб набратися сили й енергії.