Наслідки маловідомої авіакатастрофи досі можна побачити в горах на Закарпатті. Українські Карпати настільки сходжені туристами, що знайти в них щось цікаве, здавалося б, уже неможливо. Але є ще сюрпризи у важкодоступних місцях, куди не дісталися колеса позашляховиків і берці туристів-екстремалів.
***
На одному з гірських плато між Міжгір’ям і Хустом кореспонденту Depo.Закарпаття вдалося знайти рештки справжнього літака і довідатися драматичну історію його останнього приземлення.
Літак упав на День Карпатської України за 30 кілометрів від Красного поля, де відбувалися урочистості
Про загадковий літак, залишки якого лежать у горах біля села Нижній Бистрий, мені вперше розповіли місцеві мешканці кілька років тому. За їхніми словами, це був легкомоторний літак контрабандистів, який через неполадки зазнав аварії і впав біля одного з присілків на високогір’ї. Літальні апарати (як правило, дрони) і справді нерідко використовують для контрабанди сигарет, однак оповідки про справжній літак, який впав у горах, спершу здавалися, м’яко кажучи, перебільшенням. Утім, слова селян виявилися не фантазіями. Покопавшись в інтернеті, я натрапив на коротеньке повідомлення поліції від 16 березня 2015 року, де дійсно йшлося, що в горах на Хустщині виявили одномісний літак чеського виробництва “Zlin Z-37 Čmelák”, який, найімовірніше, використовували контрабандисти для переправки через кордон сигарет. Цей факт внесли до Єдиного реєстру досудових розслідувань, однак ні власників літака, ні самої контрабанди так і не знайшли. А літак так і залишився в горах.
Таким літак побачили правоохоронці 16 березня 2015 року. Фото пресслужби УМВС у Закарпатській області
Щоб подивитися на його залишки, я вирішив особисто при нагоді вибратися в цю місцевість. Підніматися пішки в гори без провідника (якого знайти так і не вдалося) – ризикова затія: можна потрапити в негоду, забрести невідомо куди, врешті, наткнутися на хижих звірів, яких у цих місцях вдосталь. Однак мені пощастило приїхати в Нижній Бистрий у погожий, сонячний день, які зрідка бувають у Карпатах наприкінці осені. Як розповіли селяни, літак упав 15 березня біля присілка Гонцош. У ньому були двоє чоловіків, котрі в результаті падіння не постраждали. Одразу після аварійної посадки, вони вибралися з літака, швидко спустилися в низовину й зникли. До кордону з Румунією звідси по прямій близько 30 кілометрів, очевидно, саме в цю країну на літаку намагалися переправити контрабанду. Аварія сталася якраз того дня, коли на Красному Полі в Хустському районі на високому представницькому рівні щороку відзначають річницю Карпатської України. На офіційному заході завжди присутнє обласне начальство, включаючи керівників силових структур, котрі відають контрабандними питаннями.
Нижній Бистрий має близько двадцяти присілків, і Гонцош із них – найвисокогірніший. Інша його особливість у тому, що туди взагалі немає дороги, тільки вузенька стежка, по якій можна піднятися або пішки, або на коні. Оскільки коня в мене немає, доводиться розраховувати тільки на “свої дві”. Ще на трасі селяни показали ледь помітну протоптану в траві стежку, що між двома хатами різко веде вгору. Вирушаю нею й через двісті метрів крутого підйому з’являється думка, що добрячий кінь тут дійсно не завадив би. І буквально за кілька секунд натикаюся на коня, який повільно дибає назустріч! Кінь – справжній красень: великий, гнідий, а грива й хвіст – світлі, “блондинисті”. А головне, він тягне сани! Ні, не так – великий гнідий кінь тягне по зеленій траві зимові дерев’яні сани! З несподіванки я аж зупинився, тим більше, що стежка вузенька, і розминутися просто так нам явно не вдасться. Поряд із конем, спираючись на ціпок, поважно йде господар – чоловік років 60 з хвостиком. Вітаємося за руку, і в мене сходу виривається питання: “А сани навіщо?” (і це замість того, щоб ввічливо поцікавитися, як здоров’я, чи добре вродила цьогоріч картопля, і чи багато молока дає корова, – неприпустима нетактовність!)
– Та тут тільки з саньми можна проїхати, – відповідає з усмішкою господар Мишко, делікатно не звертаючи увагу на мою невихованість. – Стежка вузька й крута, віз не втримається, зірветься в урвище, ще й коня потягне. Так що це наш цілорічний транспорт. Зараз-он із Шоні за пшеницею їдемо. (Шоні – це кінь, – ред).
Мишко, кінь Шоні й зимові сани на зеленій траві. Фото автора
Розуміючи, шо Мишко й Шоні йдуть із Гонцоша, питаю про літак.
– Аякже, знаю! – одразу відповідає чоловік. – Учора літав. Так низько, що мою хату ледь колесами не зачепив, я каменем міг його збити, якби захотів, – сміється Мишко. Очевидно, він має на увазі прикордонників, котрі останнім часом використовують для моніторингу прикордонної території малу авіацію. Уточнюю питання, і Мишко відповідає: “А, ви про той літак! Пам’ятаю, звичайно. Теж дуже низько летів, три кола зробив над Гонцошем, і тільки тоді приземлився. Шукав вдале місце для посадки. Але до нього далеко, він за крайніми хатами на галявині під смерековим лісом, вам ще довго туди йти…”
Щоб не гаяти часу, прощаюся і, обережно обходячи Шонія, який косить на мене великим кінським оком, рушаю далі.
Контрабандисти вже поверталися з Румунії “порожняком”, коли зазнали аварії
Вузенька стежка весь час веде під гору, під ногами то трава, то глина, то великі каменюки, з яких треба перестрибувати, слідкуючи, щоб не зірватися в провалля. Праворуч від стежки піднімається крутий порослий травою схил, якого можна торкнутися рукою, а зліва – стрімке урвище. Один необережний стрибок – і так швидко покотишся вниз, що зупинишся аж на трасі. Переходжу по каменях дзюркотливий потічок і заглиблююся в похмурий буковий ліс. Трава закінчується, під ногами тільки опале листя. Стрункі й високі дерева застеляють сонце, таке враження, що вже сутінки. Іноді ґрунт стає мокрий від струмків, що течуть згори і вливаються в потік. Стежка видовженим серпантином огинає гору, по якій піднімаюся швидким темпом десь годину. Нарешті попереду світлішає, ліс починає закінчуватися. Збоку виринає дерев’яний хрест із дашком, свіжопофарбований синьою фарбою, а за ним видніється бляшаний купол каплички. Це високогірний цвинтар. Похилені дерев’яні хрести зі старими простими епітафіями, не видно жодного бетонного чи кам’яного пам’ятника. Якщо тут ще ховають, то дуже рідко. Порослі високою папороттю старі могили викликають невеселі думки, однак є в цій картині якесь зачарування…
Гонцош розташований у дуже мальовничій місцині. Фото автора
Ще пару сотень метрів – і виходжу на простору галявину. Це і є той самий Гонцош. Присілок розташований на сонячному боці гори, з нього відкривається неймовірний краєвид – сусідні гори з полонинами, а внизу річка й низинні села – все як на долоні. Така краса, що очей не відвести! Збоку видніється хата, а біля неї хлопчик лагодить на траві тяглові дерев’яні сани. Побачивши незнайомця, він підводиться, ввічливо вітається й представляється Женькою.
Під час розмови з’ясовується, що Мишко (той, що із запряженим у сани Шонієм поїхав за пшеницею) – дід Женьки. Питаю про контрабандистський літак, і хлопчик, як виявляється, в курсі теми.
“Так, я теж його бачив, він від кордону летів (очевидно, контрабандисти вже поверталися з Румунії “порожняком” – ред.). А наступного дня знайшов те місце, де він приземлився. Звідси це пару кілометрів. Літак був цілий, просто колеса відірвалися під час посадки. Але його швидко розібрали на металобрухт. За крило тоді в пункті прийому давали сім тисяч гривень – це ж кольоровий метал! А зараз воно коштувало би всі 12 тисяч”, – каже зі знанням діла Женька.
Розпитую хлопчика про життя в присілку. Виявляється, Женьці 13 років (я дав би не більше десяти), він уже 8-класник.
– Я хоч і невисокий, зате найшустріший у класі, – хвалиться Женька. – Із Гонцоша в школу більше ніхто не ходить, тільки я, інші давно переселилися вниз. У перші класи щодня мама водила через ліс до траси, а тепер проводжає лише до каплички, далі я сам. До траси збігаю через ліс за 15 хвилин, а там і шкільний автобус недалеко.
– А взимку? Тут же сніг до пояса випадає!
– Навіть більший! Ми тоді прив’язуємо до Шонія велике 50-кілогамове ковадло, він тягне його до траси й розчищає стежку. І всі нею ходять. Але тут небагато людей, залишилося всього п’ять заселених хат. Усі старші люди, тільки наша сім’я молода – дід, мама, я, і молодша сестричка Соломія. Їй три роки. Тато помер на заробітках…
– Чим займався тут цілі канікули?
– Я за літо дві тисячі заробив на лісових ягодах. Гриби поки що дуже дешево беруть, то їх не варто збирати, а на яблуках можна трохи заробити. За міх дають по 70 гривень, а за день можна зібрати й два-три міхи. Ось, на цій яблуньці найсмачніші яблука – рвіть собі.
Женька – найшустріший 8-класник Нижньобистрівської школи. Фото автора
Яблунька дуже рясна, але плоди на ній зовсім невеликі, наче напівдикі (мабуть, через високогір’я). Яблука кисло-солодкі й дійсно дуже смакують. Дякую Женьці й, уточнивши напрямок, прямую далі до літака.
Злетіти літак не зміг, а спустити його з присілка вниз неможливо
Гонцош розташований практично на вершині гори, тому далі підйом пологіший і набагато легший. Звідси відкриваються такі краєвиди, що постійно хочеться зупинитися й роздивитися все до найменших деталей. Тим сумніше розуміти, що через відсутність дороги присілок приречений. Через кожні кілька десятків метрів видніються покинуті дерев’яні хати й напіврозвалені кам’яні стіни. Так, частина хат збудована з каменю, адже Гонцош колись був густозаселеним, у 70-х роках минулого століття тут навіть була початкова школа.
В кінці присілка проходжу через букове узлісся з джерелом, біля якого обладнана дерев’яна довбанка для напування коней. Далі починаються галявини з осиками, кущами ліщини й папороттю. У таких місцях полюбляють рости гриби, однак якщо почну шукати їх, невідомо коли доберуся до літака, тому йду вперед, пришвидшуючи темп. Стежка іноді зовсім губиться в траві – видно, що нею рідко ходять. Нарешті здалеку з’являються гострі хвойні верхівки – це смерековий ліс, про який згадував Мишко. Виходжу на галявину й помічаю під кущем дві величезні шапки грибів. Обережно зриваю їх, а коли піднімаю погляд, впираюся очима прямо в літак.
Спочатку показалися гриби, а вже потім – літак. Фото автора
Вірніше, скелет літака – сталеві трубки, частково обшиті жерстю з дюралюмінієвого сплаву. Конструкція зовсім невелика, що й не дивно. У відкритих джерелах можна знайти, що “Zlin Z-37 Čmelák”, який випускали в Чехословаччині в 60 – 80-х роках минулого століття, – це легкий одномісний сільськогосподарський літак, який призначався для обприскування полів хімікатами. Він дуже компактний: довжина – 7,8 метра, а висота – лише 2,05 метра. Відповідні й технічні характеристики: розмах крила – 10,2 м, вага порожнього літака – 570 кг, максимальна швидкість – 220 км за годину, а практична дальність – 485 км. Що цілком достатньо для контрабандистських “турне”. Конструктори випустили кілька модифікацій літака, в тому числі для двох людей – пілота й пасажира. До речі, в перекладі з чеської čmelák – це джміль, тому на заводі корпус фарбували жовтим кольором із чорними смужками. Однак Гонцошівський літак сіро-зелений. Мабуть, його перефарбували для кращого маскування.
Усе, що залишилося від “чеського джмеля”. Фото автора
Дюралюмінієвий “скелет” лежить на широкому плато. Не дивно, що саме це місце вибрали для аварійної посадки. Однак злетіти звідси контрабандисти не змогли, а спустити літак із присілка вниз виявилося неможливим через відсутність дороги. Ось чому “джміль” так і залишився в горах, поки його майже повністю не розібрали на брухт і для господарських потреб підприємливі селяни. Біля рештків літака купа кабанячих слідів – цих звірів у довколишніх лісах дуже багато, а взимку вони в пошуках поживи спускаються аж до нижніх хат.
Роблю ще кілька знімків цієї красивої місцини зі змішаного лісу, галявин, кущів і повертаю назад – повз розвалені, покинуті хати, рясні “напівдикі” яблуні й польові квіти з невідомими мені назвами. Нікого не зустрічаючи, проминаю весь присілок, капличку з цвинтарем, після якого заглиблююся в буковий ліс. А коли виходжу на галявину, з якої вже видно трасу, раптово натикаюся на Шонія. Гнідий кінь із санями стоїть, перегородивши стежку, й відмахується від мух своїм блондинистим хвостом. Господар Мишко, видно, десь відійшов.
Несподівано в кущах наді мною почувся шурхіт, а далі щось промайнуло й принишкло. Білка! Троє створінь, що випадково зустрілися на вузькій стежці, завмерли й стали з подивом розглядати одне одного. Шоні навіть перестав махати хвостом. Білка (хоча не біла, а чорна), кінь із зимовими санями на зеленій траві і ужгородський журналіст, присутність якого в цих місцях взагалі недоречна. Я уявив, як ця картина виглядає збоку, і в якийсь момент з’явилося почуття сюрреалізму з дивним передчуттям, що зараз на цьому місці має трапитися щось особливе. Із зусиллям роблю перший крок – білка моментально зашурхотіла геть, а Шоні хитнув головою, наче запрошуючи йти далі. Почуття реальності вернулося, і я, з полегшенням видихнувши повітря, став обережно обходити коня краєм стежки. І тут Шоні, відганяючи набридливих мух, помахом свого блондинистого хвоста смачно хвеськає мене в обличчя. Таки справдилося передчуття.
На стежці завмер Шоні з санками, а в гілках куща принишкла білочка. Фото автора
За якихось 15 хвилин спускаюся до траси й своєї машини. Голова переповнена враженнями – чудові краєвиди, залишки літака на гірському плато, смачнющі напівдикі яблука, нарешті запряжений у сани Шоні зі своїм метким блондинистим хвостом. З цієї поїздки однозначно буде що згадати. А далі з’являються думки про Женьку. Уявляю, як взимку хлопчина ще до сходу сонця біжить зі шкільним рюкзаком через темний засніжений ліс, знаючи, що під будь-яким кущем може ховатися хижий звір, і стає зовсім невесело…
Ярослав Галас, Depo.Закарпаття
