Перше, куди я пішла, коли приїхала на Закарпаття у відрядження, — у корчму «Деца у нотаря», що розташована одразу при в’їзді до Ужгорода. Не тому, що була дуже голодна…
Ця вже культова ресторація є своєрідним брендом Закарпаття.
Як і її власник — гуморист, науковець, громадський діяч і політик (у 1989 році очолив місцевий осередок Руху, а на останніх виборах міського голови Ужгорода балотувався від партії «Голос») Павло Чучка. Саме його, а не Львівський холдинг емоцій «!FEST» (за усієї поваги) можна вважати «родоначальником» так званих концептуальних ресторанів у сучасній Україні. Його стилізована під сатиричний етномузей корчма з’явилася задовго до «Криївки», «Масона» та інших розкручених у Львові креативних ресторацій.
Ресторан «Деца у Нотаря» Павло Чучка відкрив у 1995 році. Хто пам’ятає ті часи, погодиться, тоді було не до жартів. І власний бізнес відкривали лише відчайдухи.
Господар зустрічає мене біля входу (тут читаю напис: «Пам’ятка культури „Деца у нотаря“. Охороняється п’яницями») і перед тим, як пригостити традиційним закарпатським бограчем, пропонує екскурсію. Насамперед цікавлюся назвою корчми, походженням такої ідеї. «Усе просто, — каже пан Павло. — Деца — це 100 грамів, „стопарик“. А нотар — нотаріус. Раніше будівля, де зараз ресторан, належала місцевому нотарю».
За роки існування корчма переросла у цілий комплекс, де є багато сатиричних інсталяцій, ідейним натхненником яких є господар закладу. Починаємо екскурсію з макетів представників національностей, які раніше населяли сучасне Закарпаття і залишили тут матеріальний, духовний, культурний і, звісно, гастрономічний слід.
«Це — румун з великою кукурудзою, — каже пан Павло. — Від них пішов бануш (каша з кукурудзяної муки, зварена на сметані. — Авт.). Поруч росіянин. Вони сюди двічі приходили. І обидва рази залишалися. Перші росіяни — ті, що у двадцятих роках втекли від Леніна. Це була переважно інтелігенція. Другі прийшли на танках і принесли на Закарпаття те, чого зараз намагаємося позбутися: нахабство, безкультур’я, бідність, чужу мову. Це циган. Окрім того, що навчили нас красти (а на кого ж іще списати цю звичку, бо українці ніколи не крали, вони дуже побожні), принесли у наше меню ліверну кров’янку. Так-так, це їхня страва! Раніше не їли свиней від вух до хвоста. Їли лише м’ясо, решту, оці тельбухи, викидали. А кочовий голодний народ то все збирав, варив, наповнював кишки крупами, і так з’явилася кров’янка.
А цей поважний пан, що тримає червоний перець, — мадяр. Мадяри тут були 700 років. Завжди вважалися панами, своє панство обстоювали жорстокими обмеженнями. Протягом останніх 200 років 180 українських сіл вздовж річки Тиси майже тотально мадяризували. Ви — галичани — тоді під Австрією були, для вас це був золотий період цивілізації, європеїзації. Бо були два різні підходи до поневоленого народу. Мадяр пригнічував, принижував, діяв за принципом «чим дурніше населення, тим я над ним більший пан». А австрійцям було, як нині модно казати, «западло» з дурнями морочитися, вони піднімали культурний рівень народу”.
«А це закарпатський єврей, — веде далі господар. — Вони з’явилися тут у другій половині XV століття. Бачите, у нього на поясі висить часник. Вся єврейська кухня пахне часником. Саме вони ввели його у страви.
А це німець. Перші німці прийшли сюди у ХІІІ столітті і почали будувати замки та захищати соляний шлях, бо тоді сіль — це були гроші, «біле золото». Уздовж Тиси з’явились замки, розкидані по трасі, якою возили сіль. Другі німці принесли зі собою міську забудову, і з ними з’явилися таргани. По-нашому «шваби», по-російськи — «прусаки». А «шваблики» — це сірники по-нашому. Також пішло від німців.
Це — словак, він тут схожий на розбійника. У нас це Юра Януш (його відомий відповідник — Олекса Довбуш). Хлопець, який взяв у руки рушницю, плуга чи косу вже не візьме”.
Також є макет фігур бойка та гуцула, але чомусь немає чеха. А саме за Чехословаччини у 20−30-х роках минулого століття був розбудований Ужгород. Пан Павло визнає «прокол». Признався, що пошкодував на чеха фарби і ДСП та пообіцяв, що до наступного мого приїзду доставить фігуру чеха, бо «вона того варта».
«Ужгород на 80 відсотків збудований чехами і на 20 мадярами, — каже пан Чучка. — Хоча Чехословаччина тут панувала якихось 18 років, але розбудувала Закарпаття — школи, мости та всю неприбуткову інфраструктуру зробили чехи. А за совєтів і вже 30 років незалежної України за державні кошти збудовано лише кілька об’єктів: обласна лікарня, кардіоцентр і залізничний вокзал».
Ідемо в окремий павільйон, де виставлені сатиричні експонати. «Впізнаєте?» — запитує мене господар і підказує: «Він обплутав червоною павутиною весь світ». Я не одразу впізнала Леніна, стилізованого під… спайдермена. Ідея належить господарю. Запитую, де взяв погруддя вождя світового пролетаріату? «Спадщина сільського клубу. Поруч Ленін, розмальований як фронтмен ансамблю Kiss. А це погруддя свого часу стояло у міськкомі партії».
Ідемо до картини. Думала, це копія знаменитого полотна Рєпіна «Бурлаки на Волзі». «Ці «бурлаки» тягнуть «Північний потік», — каже мій «екскурсовод». — Ідея у мене народилася, коли росіяни почали будувати цей газопровід. Бачите під картиною напис: «Газпром в обхід України тягне трубу в Європу». Я підписав її: «Тягнибок». Бо тягнуть боком.
Тут ще з кількадесят різних «приколів». Наприклад, діряве відро з написом «Національний бюджет» і дороговказ з написом «Пивбаза НАТО». А на дверях сараю табличка: «У цьому підвалі 8 березня 1913 року В. Ульянов (Ленін) разом з Інесою Арманд ховалися від переслідування Н. Крупської». Якщо пан Павло буде розповідати про кожен «прикол», я бограча не дочекаюсь. А нам ще на цвинтар іти…
Так-так, я не жартую. На території корчми є цвинтар. На ньому 30 могил. Тут поховані явища, з якими господар корчми не може змиритися. Пан Чучка належить до так званих ковіддисидентів, відтак виступає проти вакцинації (тут я з ним категорично не згідна!). Тож віднедавна на цвинтарі з’явилося кілька нових могил: Pfizer, AstraZeneca, Супутник V…
Читаю напис на одному з хрестів: «Вони помилились на виборах». «Генерал Геннадій Москаль, коли був губернатором Закарпаття, під час виборчої кампанії казав своїм підлеглим, мовляв, ви зрозуміли, за кого треба агітувати і голосувати! А хто не зрозумів, підіть до Чучки на цвинтар, там чітко написано: „Вони помилилися на виборах“. Там для вас уже могила готова».
Є тут хрест і на «земельній реформі». Він тут давно стоїть, але коли нещодавно монобільшість у Верховній Раді проголосувала відповідний закон, хтось у Фейсбуці порадив пану Павлу перші дві букви зробити великими. Вийшов осучаснений варіант — «ЗЕмельна реформа». А поруч символічно похований «ЗЕслужений депутат України». Є тут могили з написом «Мінські домовленості», «Добрий сусід Рассєя», «Завтра буде ліпше»… Покоїться тут з миром і «чесний офіціант».
Поховав пан Чучка і «правдивого журналіста». Не вірить у таке «явище». Довелось посперечатися, як і щодо вакцинації. Сказав, що могила «правдивого журналіста» стала пророчою, бо поставив цей хрест за два роки до вбивства Георгія Гонгадзе…
При вході у сам ресторан читаю напис: «Ласкаво просимо — назад виносимо…». Та тут жарти і приколи на кожному кроці, куди не глянеш! Не буду про всі розповідати, бо зникне інтрига. Як кажуть, краще один раз самому побачити, ніж сто разів почути. А ми нарешті йдемо з господарем їсти бограч.
Чому саме на Закарпатті бограч найсмачніший? Пан Чучка нам видав секрет. «Якщо інші кухарі вичитали у книжках рецепт і готують по ньому, то наші кухарі готують бограч у п’ятому поколінні, вони бачили, як його бабця чи прабабця закладала. Їм рецепт не потрібен. Тому наш бограч неперевершений. Бограч, як і борщ, наступного дня — кращий».
— Але ж бограч — це угорська кухня?
— Так. Угорська кухня — це мексиканська кухня в Європі. Гостра, перчена, пікантна, провокуюча, але не дуже здорова.
Під бограч у нас зав’язалася розмова. Оскільки Павло Чучка минулої осені балотувався на мера Ужгорода, запитую його, як ставиться до ужгородців, які за нього не проголосували, а обрали чинного мера.
«Основна маса ужгородців — це космополіти, — каже. — Оскільки мають доступ до закордону, а область межує з чотирма країнами Євросоюзу, знають мови, мають широкий кругозір. Я розділяю їх на дві категорії. Є ужгородці, які шанують місто, дбають про нього. А є й ужУродці. Ці дбають лише про себе і вносять посильний вклад у міську каналізацію.
По ужгородському радіо виступала талановита студентка-історик, яка каже ведучій: «Недавно опубліковано рейтинг „100 найвідоміших українців“, і туди потрапив тільки один закарпатець. Як думаєте, хто це? Святослав Вакарчук, якого зачали у Закарпатті, і він тут народився. Оце типовий закарпатець! Хоча би одну пісню написав про Закарпаття. Ліпше най Іван Попович буде…».
— Ви ж вуйко співачки Йолки?
— Так. Її батько, то мій брат, але двоюрідний. Вона також Чучка.
— Чому до Москви поїхала співати?
— Не знайшла себе в Ужгороді. Їй на першому курсі музучилища сказали: «З твоїм голосом тільки на буряках співати». Вона тоді пішла на базар торгувати. А потім поїхала до Києва заробляти на хліб. У Києві також обламалася, подалася до Москви і там піднялася.
— Є такий стереотип, що на Закарпатті всі контрабандисти?
— Я, мабуть, біла ворона, яка не перевезла за кордон ні однієї пачки сигарет. З кордону живе декілька категорій населення: сім’ї контрабандистів; ті, хто перепродує контрабандний товар на базарах, — реалізатори; ті, які дешево придбаний товар продають й далі кілометрів за 150−200.
— Хто переважно займається такою контрабандою?
— Хто має імунітет і хто не має страху. А страху не мають ті, хто має погони. А імунітет у тих, хто будує великі політичні піраміди.
— А який відсоток місцевих займається контрабандою?
— Прикордонне Закарпаття. А є ті, яким не пощастило за географічним показником, — це міжгірці, Воловецький район, гірські райони — Свалява, Іршава. Ці небораки мусять їхати на заробітки, гарувати там.
— А як нинішня влада господарює тут?
— Прізвище голови обласної ради — Петров. Народився під Москвою, наполовину казах. Генерал СБУ. Перед цим був губернатором. Нині голова Закарпатської ОДА Анатолій Полосков. Депутат Верховної Ради від Ужгорода — «слуга народу» Ігор Кривошеєв. Закінчив російську школу. Лідер депутатської більшості у міській раді — перший номер у списку ОПЗЖ Андрій Погорелов, син колишнього мера. Нарешті лідер фракції «Слуги народу» у міській раді — Меркумян, вірменин. Де тут хоч одне закарпатське русинське прізвище? Ми колись чули пісню: «Приїжджайте в Закарпаття, файну пісню заспіваєм, завше будем раді вам». А треба було співати: «Виїжджайте з Закарпаття, файну пісню заспіваєм». Я вважаю, якщо у тебе немає двох могил, двох поколінь похованих тут, ти позбавлений відчуття того, що для людей, які живуть на цій землі, є найважливішим. Якщо постійно робити оці кадрові перестановки, займатися тут суцільними політичними іграми, отримаємо понівечену, покалічену свідомість громадянина…
Наталія БАЛЮК, ВЗ
