Опубліковано: 12 Травня, 2021. Переглядів: 64


Ленін-спайдермен, цвинтар надій та Вакарчук як найвідоміший закарпатець (+ФОТО)

Перше, куди я пішла, коли приїхала на Закарпаття у відрядження, — у корчму «Деца у нотаря», що розташована одразу при в’їзді до Ужгорода. Не тому, що була дуже голодна…

Ця вже культова ресторація є своєрідним брендом Закарпаття.

Як і її власник — гуморист, науковець, громадський діяч і політик (у 1989 році очолив місцевий осередок Руху, а на останніх виборах міського голови Ужгорода балотувався від партії «Голос») Павло Чучка. Саме його, а не Львівський холдинг емоцій «!FEST» (за усієї поваги) можна вважати «родоначальником» так званих концептуальних ресторанів у сучасній Україні. Його стилізована під сатиричний етномузей корчма з’явилася задовго до «Криївки», «Масона» та інших розкручених у Львові креативних ресторацій.

Ресторан «Деца у Нотаря» Павло Чучка відкрив у 1995 році. Хто пам’ятає ті часи, по­годиться, тоді було не до жартів. І власний бізнес відкривали лише відчайдухи.

Господар зустрічає мене біля входу (тут читаю напис: «Пам’ятка культури „Деца у нотаря“. Охоро­няється п’яницями») і перед тим, як пригостити традиційним закар­патським бограчем, пропонує екс­курсію. Насамперед цікавлюся на­звою корчми, походженням такої ідеї. «Усе просто, — каже пан Пав­ло. — Деца — це 100 грамів, „сто­парик“. А нотар — нотаріус. Раніше будівля, де зараз ресторан, нале­жала місцевому нотарю».

За роки існування корчма пере­росла у цілий комплекс, де є бага­то сатиричних інсталяцій, ідейним натхненником яких є господар за­кладу. Починаємо екскурсію з ма­кетів представників національнос­тей, які раніше населяли сучасне Закарпаття і залишили тут мате­ріальний, духовний, культурний і, звісно, гастрономічний слід.

«Це — румун з великою кукуру­дзою, — каже пан Павло. — Від них пішов бануш (каша з кукурудзяної муки, зварена на сметані. — Авт.). Поруч росіянин. Вони сюди дві­чі приходили. І обидва рази за­лишалися. Перші росіяни — ті, що у двадцятих роках втекли від Ле­ніна. Це була переважно інтелі­генція. Другі прийшли на танках і принесли на Закарпаття те, чого зараз намагаємося позбутися: нахабство, безкультур’я, бідність, чужу мову. Це циган. Окрім того, що навчили нас красти (а на кого ж іще списати цю звичку, бо українці ніколи не крали, вони дуже побож­ні), принесли у наше меню лівер­ну кров’янку. Так-так, це їхня стра­ва! Раніше не їли свиней від вух до хвоста. Їли лише м’ясо, решту, оці тельбухи, викидали. А кочовий го­лодний народ то все збирав, ва­рив, наповнював кишки крупами, і так з’явилася кров’янка.

А цей поважний пан, що три­має червоний перець, — мадяр. Мадяри тут були 700 років. За­вжди вважалися панами, своє панство обстоювали жорсто­кими обмеженнями. Протягом останніх 200 років 180 україн­ських сіл вздовж річки Тиси май­же тотально мадяризували. Ви — галичани — тоді під Австрією були, для вас це був золотий пе­ріод цивілізації, європеїзації. Бо були два різні підходи до поне­воленого народу. Мадяр пригні­чував, принижував, діяв за прин­ципом «чим дурніше населення, тим я над ним більший пан». А австрійцям було, як нині модно казати, «западло» з дурнями мо­рочитися, вони піднімали куль­турний рівень народу”.

Фото автора

«А це закарпатський єврей, — веде далі господар. — Вони з’явилися тут у другій половині XV століття. Бачите, у нього на по­ясі висить часник. Вся єврейська кухня пахне часником. Саме вони ввели його у страви.

А це німець. Перші німці при­йшли сюди у ХІІІ столітті і почали будувати замки та захищати со­ляний шлях, бо тоді сіль — це були гроші, «біле золото». Уздовж Тиси з’явились замки, розкидані по трасі, якою возили сіль. Другі нім­ці принесли зі собою міську забу­дову, і з ними з’явилися таргани. По-нашому «шваби», по-російськи — «прусаки». А «шваблики» — це сірники по-нашому. Також пішло від німців.

Це — словак, він тут схожий на розбійника. У нас це Юра Януш (його відомий відповідник — Олек­са Довбуш). Хлопець, який взяв у руки рушницю, плуга чи косу вже не візьме”.

Фото автора

Також є макет фігур бойка та гуцула, але чомусь немає чеха. А саме за Чехословаччини у 20−30-х роках минулого століття був розбудований Ужгород. Пан Пав­ло визнає «прокол». Признався, що пошкодував на чеха фарби і ДСП та пообіцяв, що до наступного мого приїзду доставить фігуру чеха, бо «вона того варта».

«Ужгород на 80 відсотків збу­дований чехами і на 20 мадяра­ми, — каже пан Чучка. — Хоча Чехословаччина тут панувала якихось 18 років, але розбудувала Закар­паття — школи, мости та всю не­прибуткову інфраструктуру зро­били чехи. А за совєтів і вже 30 років незалежної України за дер­жавні кошти збудовано лише кіль­ка об’єктів: обласна лікарня, кар­діоцентр і залізничний вокзал».

Ідемо в окремий павільйон, де виставлені сатиричні експонати. «Впізнаєте?» — запитує мене гос­подар і підказує: «Він обплутав червоною павутиною весь світ». Я не одразу впізнала Леніна, стилі­зованого під… спайдермена. Ідея належить господарю. Запитую, де взяв погруддя вождя світово­го пролетаріату? «Спадщина сіль­ського клубу. Поруч Ленін, розма­льований як фронтмен ансамблю Kiss. А це погруддя свого часу стояло у міськкомі партії».

Ленін-спайдермен. Фото автора

Фото автора

Фото автора

Ідемо до картини. Думала, це копія знаменитого полотна Рєпіна «Бурлаки на Волзі». «Ці «бурлаки» тягнуть «Північний потік», — каже мій «екскурсовод». — Ідея у мене народилася, коли росіяни поча­ли будувати цей газопровід. Бачи­те під картиною напис: «Газпром в обхід України тягне трубу в Євро­пу». Я підписав її: «Тягнибок». Бо тягнуть боком.

Тут ще з кількадесят різних «приколів». Наприклад, діря­ве відро з написом «Національ­ний бюджет» і дороговказ з напи­сом «Пивбаза НАТО». А на дверях сараю табличка: «У цьому підва­лі 8 березня 1913 року В. Улья­нов (Ленін) разом з Інесою Ар­манд ховалися від переслідування Н. Крупської». Якщо пан Павло буде розповідати про кожен «при­кол», я бограча не дочекаюсь. А нам ще на цвинтар іти…

Так-так, я не жартую. На тери­торії корчми є цвинтар. На ньо­му 30 могил. Тут поховані яви­ща, з якими господар корчми не може змиритися. Пан Чучка нале­жить до так званих ковіддисиден­тів, відтак виступає проти вакци­нації (тут я з ним категорично не згідна!). Тож віднедавна на цвин­тарі з’явилося кілька нових могил: Pfizer, AstraZeneca, Супутник V…

Фото автора

Читаю напис на одному з хрес­тів: «Вони помилились на вибо­рах». «Генерал Геннадій Москаль, коли був губернатором Закарпат­тя, під час виборчої кампанії казав своїм підлеглим, мовляв, ви зро­зуміли, за кого треба агітувати і голосувати! А хто не зрозумів, пі­діть до Чучки на цвинтар, там чіт­ко написано: „Вони помилилися на виборах“. Там для вас уже мо­гила готова».

Є тут хрест і на «земельній ре­формі». Він тут давно стоїть, але коли нещодавно монобільшість у Верховній Раді проголосувала відповідний закон, хтось у Фейсбуці порадив пану Павлу перші дві букви зробити великими. Вийшов осучаснений варіант — «ЗЕмель­на реформа». А поруч символічно похований «ЗЕслужений депутат України». Є тут могили з напи­сом «Мінські домовленості», «До­брий сусід Рассєя», «Завтра буде ліпше»… Покоїться тут з миром і «чесний офіціант».

Фото автора

Поховав пан Чучка і «правди­вого журналіста». Не вірить у таке «явище». Довелось посперечати­ся, як і щодо вакцинації. Сказав, що могила «правдивого журналіс­та» стала пророчою, бо поставив цей хрест за два роки до вбивства Георгія Гонгадзе…

При вході у сам ресторан чи­таю напис: «Ласкаво просимо — назад виносимо…». Та тут жарти і приколи на кожному кроці, куди не глянеш! Не буду про всі розпо­відати, бо зникне інтрига. Як ка­жуть, краще один раз самому по­бачити, ніж сто разів почути. А ми нарешті йдемо з господарем їсти бограч.

Фото автора

Чому саме на Закарпатті бо­грач найсмачніший? Пан Чучка нам видав секрет. «Якщо інші ку­харі вичитали у книжках рецепт і готують по ньому, то наші куха­рі готують бограч у п’ятому поко­лінні, вони бачили, як його бабця чи прабабця закладала. Їм рецепт не потрібен. Тому наш бограч не­перевершений. Бограч, як і борщ, наступного дня — кращий».

— Але ж бограч — це угорська кухня?

— Так. Угорська кухня — це мек­сиканська кухня в Європі. Гостра, перчена, пікантна, провокуюча, але не дуже здорова.

Під бограч у нас зав’язалася розмова. Оскільки Павло Чуч­ка минулої осені балотувався на мера Ужгорода, запитую його, як ставиться до ужгородців, які за нього не проголосували, а обрали чинного мера.

«Основна маса ужгородців — це космополіти, — каже. — Оскіль­ки мають доступ до закордону, а область межує з чотирма країна­ми Євросоюзу, знають мови, ма­ють широкий кругозір. Я розділяю їх на дві категорії. Є ужгородці, які шанують місто, дбають про ньо­го. А є й ужУродці. Ці дбають лише про себе і вносять посильний вклад у міську каналізацію.

По ужгородському радіо висту­пала талановита студентка-істо­рик, яка каже ведучій: «Недавно опубліковано рейтинг „100 найві­доміших українців“, і туди потра­пив тільки один закарпатець. Як думаєте, хто це? Святослав Ва­карчук, якого зачали у Закарпатті, і він тут народився. Оце типовий закарпатець! Хоча би одну пісню написав про Закарпаття. Ліпше най Іван Попович буде…».

— Ви ж вуйко співачки Йол­ки?

— Так. Її батько, то мій брат, але двоюрідний. Вона також Чучка.

— Чому до Москви поїхала співати?

— Не знайшла себе в Ужгоро­ді. Їй на першому курсі музучи­лища сказали: «З твоїм голосом тільки на буряках співати». Вона тоді пішла на базар торгувати. А потім поїхала до Києва заробляти на хліб. У Києві також обламала­ся, подалася до Москви і там під­нялася.

— Є такий стереотип, що на Закарпатті всі контрабандис­ти?

— Я, мабуть, біла ворона, яка не перевезла за кордон ні однієї пач­ки сигарет. З кордону живе де­кілька категорій населення: сім’ї контрабандистів; ті, хто перепро­дує контрабандний товар на база­рах, — реалізатори; ті, які дешево придбаний товар продають й далі кілометрів за 150−200.

— Хто переважно займається такою контрабандою?

— Хто має імунітет і хто не має страху. А страху не мають ті, хто має погони. А імунітет у тих, хто будує великі політичні піраміди.

— А який відсоток місцевих займається контрабандою?

— Прикордонне Закарпаття. А є ті, яким не пощастило за геогра­фічним показником, — це міжгірці, Воловецький район, гірські райо­ни — Свалява, Іршава. Ці небора­ки мусять їхати на заробітки, гару­вати там.

— А як нинішня влада госпо­дарює тут?

— Прізвище голови обласної ради — Петров. Народився під Мо­сквою, наполовину казах. Генерал СБУ. Перед цим був губернатором. Нині голова Закарпатської ОДА Анатолій Полосков. Депутат Вер­ховної Ради від Ужгорода — «слуга народу» Ігор Кривошеєв. Закінчив російську школу. Лідер депутат­ської більшості у міській раді — пер­ший номер у списку ОПЗЖ Андрій Погорелов, син колишнього мера. Нарешті лідер фракції «Слуги на­роду» у міській раді — Меркумян, вірменин. Де тут хоч одне закар­патське русинське прізвище? Ми колись чули пісню: «Приїжджайте в Закарпаття, файну пісню заспіва­єм, завше будем раді вам». А тре­ба було співати: «Виїжджайте з За­карпаття, файну пісню заспіваєм». Я вважаю, якщо у тебе немає двох могил, двох поколінь похованих тут, ти позбавлений відчуття того, що для людей, які живуть на цій землі, є найважливішим. Якщо по­стійно робити оці кадрові переста­новки, займатися тут суцільними політичними іграми, отримаємо понівечену, покалічену свідомість громадянина…

Фото автора

Фото автора

Фото автора

Фото автора

Наталія БАЛЮК, ВЗ


Розробка сайтів у Хусті


Телефонуйте сьогодні:

+38 095 680 80 51

+38 098 311 90 70

Гарантійне обслуговування, адміністрування, просування, технічна підтримка


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Loading...