Сестра Ольга має чудову пам’ять і без окулярів читає з молитовника.
Це може здатися неймовірним, але загалом у монастирі Ольга Ладжун живе вже 100 років.
“Марія (так звали до постригу поважну монахиню. — Авт.) народилася у селі Руські Комарівці, що недалеко від Ужгорода. Її батько загинув у роки Першої світової війни, вона зовсім його не пам’ятає, — розповідає сестра Антонія Пунейко, настоятелька монастиря Пресвятої Родини з Хусту. — Мати залишилася з двома доньками. А незабаром вийшла заміж удруге й народила ще двох доньок”. Вітчим не дуже прихильно ставився до дітей дружини від першого шлюбу. Тому їй довелося віддати до сиротинця сестер-василіянок двох старших доньок: Марію та Єлизавету.
“Я наче маленький горобчик прискакала до монастиря у п’ять років і сходинка за сходинкою дійшла до 105-річчя”, — з усмішкою каже ювілярка. І згадує, якими важкими були ті роки. Так, лише у четвертому класі дівчинка разом з іншими вихованцями сиротинця отримала перший у житті зошит на 12 сторінок і дуже з того раділа.
Сестри-василіянки робили все, аби діти з сиротинця не почувалися відкинутими. З особливою теплотою згадує 105-річна черниця отця Августина Волошина, політичного та релігійного діяча, першого президента Карпатської України, та його дружину Ірину. Це подружжя віддало свій будинок для сиріт. Бо помешкання, де попередньо жили діти та монахині, згоріло.
“Він з їмостю були для нас, як батьки. У них не було своїх дітей, тому з великою любов’ю вони ставилися до нас, сиріт. А ми горнулися до них, називали таточком і мамусею”, — мовить сестра Ольга.
У сиротинці Маруся прожила до 17 років, тож мала нагоду побачити монаше життя зсередини. А далі настоятелька монастиря Северина покликала юнку й спитала, як вона бачить своє майбутнє життя: чи бажає залишитися в обителі й присвятити себе Господу, чи йти у світ. Дівчина відповіла, що хоче служити Богові. Тож невдовзі дістала нове, монаше ім’я Ольга й почала навчання в учительській семінарії сестер-василіянок, а паралельно працювала у семінарії в Ужгороді. У 1941 році сестра Ольга вступила до університету в місті Сегед (Угорщина), де навчалася на біологічному факультеті. 28 серпня 1944 року склала вічні обіти в монастирі.
Після приходу радянської влади всі греко-католицькі монастирі було ліквідовано. Черниці були змушені шукати прихистку в родини та знайомих. Аби уникнути репресій, сестрі Ользі довелося працювати бухгалтеркою та вчителькою біології у сільських школах. Попри переслідування радянської влади, Ольга Ладжун далі жила монашим життям. Після виходу УГКЦ з підпілля також багато працювала.
“Сестра Ольга навчила нас, молодших монахинь, як доглядати квіти, дерева, як готувати старі страви. Вона дуже добра і мудра. Це людина у великій Божій Благодаті”, — продовжує сестра Антонія.
До речі, у 105-річної монахині є родичі: племінники та онуки її сестер, які радо навідують тітку. Поважна черниця тепер більше відпочиває, багато молиться. У неї чудова, як на такий поважний вік, пам’ять. Сестра Ольга говорить угорською та чеською мовами, любить співати, бо свого часу була учасницею церковного хору, знає напам’ять десятки віршів Тараса Шевченка.
У харчуванні ювілярка невибаглива. Їсть каші, любить солодкий бісквіт, ромашковий чай, а вранці випиває чашечку кави.
“Ночами їй не спиться, тому сестра Ольга трохи довше відпочиває вдень. І все-таки старається не пропускати молитов, — мовить настоятелька. — Сама без окулярів читає з молитовника. Новин не дивиться, аби уникнути зайвих хвилювань. Дуже переживає за нашу Україну. І додає, що треба молитися за воїнів, дітей, які втратили батьків і потерпіли від війни, за нашу перемогу. І Господь неодмінно допоможе”.
Сабіна Ружицька, Експрес
