Військова з Буковини Павліна Николаєвич входить до складу евакуаційної групи, яка вивозить поранених і вбитих із поля бою.
Така група має не лише забрати тіло полеглого українського бійця, а й відкопати його, поки противники не замінують. Як це роблять — Павліна розповіла в інтерв’ю Суспільне Чернівці.
– Чи часто немає можливості забрати тіло?
– Противник знає, що ми намагаємось забрати тіла будь-якою ціною. Ми чекаємо свій цей золотий час, аби підійти. Противник знає і чекає. Свої тіла, вони, до речі, не забирають. І противник бачить групу евакуації навіть в тепловізорі. Він навіть не “прострєлочку” робить, а відразу ПТУР туди летить або мінометний обстріл. І це дуже нам все ускладнює.
Є проблема, що треба не лише забрати тіло, а й відкопати. І викопати до того часу, поки його не замінують і не поставлять на нього якісь розтяжки. Бо хтось підійде і там також залишиться, у нас таке вже було. Тобто ми це постійно намагаємось контролювати.
– У групі з вами немає сапера?
– У нас сапери — це окрема група, якщо ми бачимо, що є якась небезпека, тоді ми не торкаємось. Відходимо назад і чекаємо, аби зайшла група саперів. Але це все час.
– А були випадки, коли вам доводилось робити декілька спроб, щоб забрати тіло?
– Так, ми виходили до противника майже в “лоба”. Вдарила ПТУР, потім ще раз у пораненого, коли ми його несли. Загинули люди. Тоді вже чекали сніг або дощ, щоб вони через дрон або тепловізор не могли контролювати наш рух. Забрали з третьої спроби. Це була важка ніч, бо треба було забрати не одне тіло.
– Вам телефонують рідні загиблих, щоб забрати тіла їхніх близьких?
– Досить часто. Думають, що я — Бог евакуації і стою попереду Червоного Хреста. Але це трохи не так. Я відповідаю за свій батальйон. Мені шкода кожну родину, але я не можу залізти в другий підрозділ і зробити евакуацію.
Я під Соледаром, мені дзвонять і кажуть: “Сходіть на Авдіївку, заберіть мого чоловіка”. Я кажу: “Тут через дорогу пройти, я зараз вже там”. Це смішно і грішно. Якщо не можуть забрати тіло, значить треба чекати. Тіло не зникне, а віддати життя ще двох-трьох — це теж ненормально. Всі пам’ятають, всі чекають того золотого часу, аби туди пролізти.
Мені шкода кожну родину, особливо дітей, які залишились без рідних. Коли донька мого загиблого брата починає говорити мені про свого тата — мені складно. Я контролюю себе, бо вона зовсім маленька. І я розумію інші родини, які мають таке горе. Але я нічого більше не можу зробити, окрім того, що сказати: “Я співчуваю вам і вашому горю”.
