Дискусія про українську мову й закарпатських угорців майже така ж давня, як і аналогічна про українську мову та російськомовних українців. Узагалі, сперечатися про це в нашому краї – справа невдячна: одразу починають оперувати заїждженими фразами про толерантність і «представників 100 національностей, що мирно уживаються на цій території упродовж століть», або ж ідуть пити закарпатське вино чи каву.
Ба навіть дипломати на останній міжурядовій зустрічі мовного питання воліли не торкатись, а говорили про добросусідські взаємини, ремонт доріг і КПП на кордоні. Проте з 16 січня цього року мовний закон діє, і його буква гарантує захист української у сфері обслуговування. Тож чи виконується він у Берегові та як саме – ми вирішили перевірити на собі, у звичайний день відвідавши Берегово.
Якою вам треба, такою і говоримо
Згаданий закон гласить, що відтепер інформація про товари та послуги на території України має надаватися насамперед державною мовою, себто підприємства, установи й організації усіх форм власності та підприємці мають обслуговувати споживачів передусім українською. Закон, очевидно, захищає її як державну мову і права українців, для яких вона є рідною. Так само очевидно, що наші співвітчизники, чия рідна мова не українська, сприймають закон без особливого пафосу. І хоча ставлення громадськості до заяв про «ущемления прав русскоязычных граждан» у нас загалом відоме (скандал із викладачкою одного з київських університетів був цьому добрим доказом), на територіях, де проживають етнічні групи, як-от угорці, все не так однозначно.
У Берегові угорці становлять, за різними оцінками, 50 – 60% населення. То як тут із мовою? Чи утискають чиїсь права: угорців (адже саме про це ми періодично чуємо із заяв Товариства угорської культури Закарпаття та від угорського уряду), від яких вимагають спілкуватися не рідною, а державною; чи українців, які можуть не отримати гарантованих законом послуг на території України в місці компактного проживання нацменшини?
Перевірятимемо буквально на своїй шкурі. Йдемо в центр міста, плануємо зайти в кілька крамниць, аптеку та на ринок – де ж краще можна вивчити ситуацію? (Одразу відкидаємо варіанти з термальними купальнями та готелями, оскільки орієнтовані ці заклади на українських туристів і де-де, а там точно володіють українською).
Пригадую, що треба придбати дітям судинозвужувальні краплі й заходжу в одну з центральних аптек. Вітаюся українською та прошу товар. Продавчиня ввічливо відповідає українською з місцевим акцентом, дає ліки. Розраховуюся і вирішую поцікавитися: якби звернулася до неї угорською – вона теж відповідала би українською? «Ні, таким покупцям ми відповідаємо угорською. Мусимо знати кілька слів нею, аби могти спілкуватися з місцевими жителями. Хоча я не володію цією мовою, але зможу порозумітися з клієнтом. Від нас цього вимагають власники аптеки. Знаю, що в більшості крамниць у місті така ж практика. Зручно має бути насамперед клієнтові, тому ми тут усі переважно двомовні».
Згодом, коли я запитую те саме (але вже представившися журналісткою та зайшовши до крамниці разом із колегою-фотокором) у продавчині окулярів у бутику, діалог у нас виходить сухий і дещо напружений (все-таки відчувається накрученість навколо «мовної теми»). «Ми можемо розмовляти з вами тією мовою, якою вам зручно, якщо ви захочете придбати окуляри в нашому магазині», – відповідає жінка, відмовляючись назватися та не дозволяючи себе сфотографувати, навіть попри те, що вона в масці. Каже, що сама – угорка, українською знає кілька десятків слів, які використовує в роботі. Й також наголошує, що тут для неї головне – комфорт клієнта. Зауважую, що хоч їй явно не подобається тема розмови й моя присутність у закладі, вона не грубіянить і не відходить від «офіційної» лінії про «все для зручності споживача». Побіжно задумуюся: чи було б це так само толерантно, якби я зараз запитувала те ж саме десь, скажімо, в російськомовній Одесі чи Херсоні?..
Чия кава зверху?
Із продавчинь переводимо з колегою увагу на вивіски. Адже закон гарантує, що вони мають подаватися українською, як і інформація на цінниках, в інструкціях, технічних характеристиках, маркуванні, квитках, меню… Примітно, що майже всюди вивіски в Берегові – українською й угорською, переважно поруч. Або ж угорською зверху, українською – нижче. Дуже рідко – навпаки. Так можна вивчити, що аптека – це patika, перукарня – fodrászat, «не паркувати» – «nem parkoló», а з продубльованого оголошення на дверях «вхід лише у масках» угорською ідентифікую хіба «maszk».
Зате ми добряче посміялися з банера вуличного фастфуду, де продають розчинну каву, млинці та фанки (Угорський варіант пампухів, присипаних пудрою. – Авт.). Для перекладу власники користувалися явно не словником і навіть не Google-перекладачем, а своїм знанням мови. Відтак káve перекладено як «кофе», fánk – «пончики», а «безалкогольні напої» написано як «безалкАгольні ПаНої». Розраховано, очевидно, на те, що той, хто раптом посеред вулиці чогось із цього захоче, все й так зрозуміє. На крайній випадок, є картинка. Тому для людей із гумором у Берегові – ніяких труднощів перекладу!
У цьому ж переконуюся і спілкуючись із ромкою, яка поруч із цим кіоском продає вживане взуття, розкладене в дитячому візочку (гарна вітрина, чого ж!). Знаю, що вони в Берегові – переважно угорськомовні, тож вирішую спробувати, чи зможу я, україномовна, придбати в неї товар. Жінка, бачачи, що дивлюся на чоботи, кеди й туфлі, починає жваво нахвалювати товар угорською. Перепитую українською, яку ціну править за черевики.
«Двесті грівєн пара, – відповідає ламаною російською. – Какіє вам надо? Вот харошій сапогі на вас». «Та мені би дітям щось, дитячі є у вас?» – перепитую.
«Дітям тоже маєме, паніко, никайте, але які файні», – ромка одразу ж переходить на закарпатську говірку й пропонує кілька варіантів, але я відмовляюся: мовляв, не той розмір. Хоча розмовою залишаюся задоволеною. Діє той же принцип: якою мовою хочете, такою й говоримо, лишень щось купіть.
«У Берегові немає мовної проблеми на рівні обслуговування, – підтверджує мої думки Марічка Муска, службовиця з Берегівської РДА, з якою зустрічаємося в місті згодом, аби «розвіртуалитися». – Ті, хто працює у сфері торгівлі чи послуг, зацікавлені продати свій товар. Відтак, якщо це притомні люди, вони зроблять усе, аби отримати у вашій особі клієнта. Тому в магазинах – двомовні продавці, а надавачі послуг зуміють зробити так, аби клієнт залишився задоволений. Мої перукарі, майстри манікюру чи з корекції брів – угорки. «Бровистка» українською знає два слова: «чорний» і «темно-коричневий», але вона так викладається в роботі й править за це таку ціну, що я продовжую до неї ходити. За кілька місяців вона вивчить десять слів».
На мовну проблему можна наштовхнутися у спілкуванні з тими людьми, каже жінка, котрі читають і дивляться відповідні медіа й упевнені, що їх утискають, залякують і прагнуть нашкодити тільки тому, що вони – угорці. «Маю знайому, працювали в одній установі, вона в декреті зараз. Після котроїсь із недавніх погроз (Йдеться про лист, надісланий на адресу угорського консульства. – Авт.) написала мені, що перелякана й думає: їй нічого більше не залишається, тільки емігрувати звідси. Ну як можна реагувати на провокації такого штибу, абсолютно не аналізуючи ситуації?!»
Проблеми є, коли мова про принципи
Про ще один випадок, коли мовна проблема в Берегові може спричинити конфлікт, згодом за кавуванням у центрі міста розкаже дружина колеги-журналіста Наталія, вчителька англійської. Свого часу вона щодня їздила на роботу в Угорщину через кордон велосипедом – викладала в тамтешній школі. Вона перфектно володіє й українською, й угорською, але спілкується першою з них і вимагає її ж у відповідь. «Якось я поскаржилася на чоловіка, котрий принципово не хотів переходити на українську, – розповідає. – Це був автозаправник на АЗС однієї зі всеукраїнських мереж. Я зверталася до нього українською, а він до мене – угорською. Попросила його відповідати також українською, він відказав, що принципово не перейде на неї, бо я приїхала сюди на автомобілі з угорськими номерами. Мене це обурило. Берегово – маленьке містечко, тут усі знайомі, тож знаю, що він може розмовляти українською. Я зателефонувала на «гарячу лінію» і поскаржилася на того працівника, ну а потім більше його не бачила. Можливо, він і втратив роботу через це. А може, я просто не потрапляла на його зміну».
Словом, мовні проблеми починаються тоді, коли йдеться про принципи. «Якось у подруги, яка переїхала з Івано-Франківська в Берегово і влаштувалася тут у банку, – пригадує Наталія, – був випадок, що літня пара вимагала обслуговування угорською. Дійшло до криків. Із одного боку: «Хто вас узяв сюди працювати?!» А з другого: «Я в Україні й розмовлятиму з вами українською на роботі», – розказує жінка. Міркую собі, що, можливо, саме для таких випадків і потрібен закон про мову. Адже саме закон найкраще визначає, хто правий, а хто ні.
Коли в розмові настає «фодьонть»
Тим часом підходимо до місцевого ринку. Перед входом до нього розмістилися в ряд ґаздині з сіл: тут яйця, сало, молоко, квасоля, шматки гарбуза та домашні закрутки. Зупиняюся біля жіночки з букетиками «котиків» та невідомої, проте дуже гарної рослини: на зелених гілочках, як намисто, нанизані фіолетові ягоди. Власниця краму принаджує закликами угорською, але після того, як запитую, мовляв, скільки хочете за це, відповідає ламаною російською: «Десіть грівєн» (Місцеві угорці 40 – 50 років досить непогано володіють нею, бо вчили її в школі за часів Союзу). Даю десятку, вибираю букетик, роздивляюся й нахвалюю – бо ж гарний! Продовжую далі розпитувати українською, очікуючи, що продавчиня також на неї перейде: «А як ця рослина називається?» «Нє могу сказать, ми на єто по-венгерскі кажем «фодьонть», – пояснює. Усвідомлюю, що українською вона не заговорить, як би я не старалася, бо не знає її. Це, до речі, тенденція: місцеве сільське населення часто володіє лише угорською і дуже погано – російською чи українською. Тобто настає той момент, коли розумієш: розмові «фодьонть».
Зате сусідка цієї продавчині, біля якої зупинився колега, перебиває нас і пояснює ламаною російською та місцевим діалектом, що цих рослин багато на Малій горі (Це місцевість під Береговим, де схили завжди були засаджені виноградниками, але частина з них занедбана з часів СРСР, і там розрослися хащі). За дві хвилини я також встигаю дізнатися, що в цієї жінки там найкращий черешневий сад у Берегові, понад 40 дерев, і черешні «бальшиє, как мячики», а ще є яблука та персики. Плюс отримую запрошення навесні прийти туди в гості й зробити репортаж. Пані Ліза сьогодні на ринку продає сироп із шипшини, тож відразу інформує про особливості його приготування та користь цих ягід для діабетиків і людей, котрі мають проблеми з жовчю. Уся наша розмова проходить цим самим суржиком (гримуча суміш угорських слів із російськими та закарпатським діалектом) – але задоволення від спілкування отримуємо обидві.
«Ви – не місцевий?» «Ні, я просто освічена людина!»
Лізі-нийні, як вона просить себе називати, залишилася би найяскравішим спогадом із берегівського ринку, якби за кілька десятків метрів ми не зустрілися з Ігорем Семеновичем. Біля нього я зупинилася придбати аукубу. Поки шукала гроші, продавець узявся пояснювати особливості догляду за декоративним кущем – і я аж перестала порпатися в рюкзаку. Він говорив чистою літературною мовою, як моя університетська професорка! На ринку в Берегові! Погодьтеся, випадок особливий.
Я знайшла-таки гроші, даю, хвалю прекрасну українську співрозмовника й запитую: «Ви – не місцевий?» «Чого ж – не місцевий? Я просто освічена людина. Живу в Берегові все життя, ходив тут у школу, підпрацьовую трохи зараз на ринку, продаючи вирощене в саду, бо гроші потрібні», – чоловік явно потішений компліментом. Тим часом розповідаю, що я журналістка й готую матеріал про закон, українську мову та Берегово, прошу поспілкуватися на цю тему й питаю дозволу його сфотографувати. Настрій Ігоря Семеновича міняється, фотографуватися він відмовляється й завершує діалог фразою: «А що тут говорити? Це тисячу років була територія Угорщини, тут говорили угорською, і далі говорять… І я можу. Magyarul beszélek (Розмовляю угорською. – Авт.) за потреби. І українською теж. Тому нема чого в Берегові про мову говорити».
Авжеж, нема, думаю. От навіть дипломати про це не говорять! Дорогою назад, уже з кущем аукуби в руках, іще раз зустрічаюся з Лізі-нийні. «Сколько цветок купіла?» – питає. Називаю ціну. «Ну, ти прієжжай вєсна мой сад. Я тєбє так дам», – махає мені. Прощаємося. Іду з базару з думками про те, що, може, й справді в Берегові варто говорити з людьми про рідкісні рослини, сироп із шипшини чи закарпатські вина?.. Розмова тоді, навіть якщо ти ні бум-бум по-угорськи або ж вони – по-українськи, виходить набагато злагодженішою.
Хоча, навіть за келишком сонячного напою в Берегові мова таки заходить іноді про мову, даруйте за тавтологію. Як розповів відомий приватний винороб Карл Шош, у підвал до якого ми не могли не зайти, в дегустаційному залі часом спалахують і такі суперечки. «Буває, – каже Корчі-бачі, – що закидають мені гості, особливо зі Львівщини чи Івано-Франківщини, чому не веду презентацію державною мовою. Мовляв, ти живеш на українській землі, то розмовляй із нами українською. Зазвичай пояснюю, що я – етнічний угорець і говорю угорською, як і мої батько й діди, котрі теж тут жили, робили вино й мене цього навчили. Саме тому воно таке смачне, і ви його зараз п’єте, нахвалюючи. А в школі ми колись учили російську – нею й спілкуюся з туристами. Вивчати зараз у свої роки українську я не почну, тож пропоную на цьому припинити суперечку. Здебільшого на тому й розходимося. Але зрідка все ж чую неприємні слова на свою адресу. Що ж, люди всякі є. Маю надію, що більше вони в мій підвал не прийдуть».
Тетяна КОГУТИЧ, Укрінформ
