Вони не хочуть надовго покидати домівки. Стежать за інформацією, щоб визначити, коли можна буде повернутись.
Щодня до Львова прибувають евакуаційні потяги із Запоріжжя й Покровська Донецької області, а через день — із Херсона.
Я дізналась історії українців, які змушені були покинути рідні міста та села.
…З херсонського потяга виходить жінка з дитиною на руках, її чоловік виносить візочок і валізи.
“Ми пережили окупацію. Не брали російські паспорти, не співпрацювали з ворогом, — каже 36-річна Христина (в її вухах — тунелі жовтого й блакитного кольорів). — Ми вірили, що ЗСУ скоро звільнять Херсон, це допомагало триматись упродовж майже дев’яти місяців окупації. Але те, що сталося після підриву Каховської ГЕС, виявилось страшнішим”.
Будинок Христини й Андрія затопило за лічені години, встигли забрати лише найважливіші речі й двох котів.
“Ми втратили все, — зітхає Христина. — Але раді, що залишились живими!”
Подружжя везе до мукачівської клініки п’ятирічну донечку на обстеження — у неї ДЦП.
“Після підриву Каховської ГЕС на вокзалі побільшало людей, які приїжджають з різних областей”, — каже Валентин Бордун.
Ще на початку повномасштабного вторгнення він з однодумцями організував ВО “Медико-психологічна допомога” — об’єднання лікарів, психологів і звичайних волонтерів, які допомагають тим, хто прибуває евакуаційними поїздами.
За цей час до ВО звернулось 16 тисяч пасажирів за наданням первинної домедичної допомоги (зокрема, у зв’язку з отруєнням, проблемами з тиском, нападами бронхіальної астми), приблизно 11 тисяч осіб отримали кризову консультацію психолога.
“Херсонці не хочуть надовго покидати домівки, стежать за інформацією про рівень води, визначаючи, коли можна буде повернутись”, — каже Валентин (він працює лікарем-інтерном, а після зміни в лікарні волонтерить).
Але у деяких пасажирів попереду ще довгий путь. Як у 73-річного В’ячеслава Халімовича, який щойно прибув потягом з Миколаєва. У чоловіка пухлина 12-палої кишки, він прямує на лікування до Німеччини.
“У Миколаєві дуже важко, — ділиться пан В’ячеслав. — Почались перебої з водою та світлом. Електрики працюють безперервно добами: що москалі руйнують, вони відновлюють. Розумію, як це важко, адже пропрацював 50 років інженером-електриком”.
Серед новоприбулих і жінка з трьома підлітками й собакою. Знайомимося.
“Ми із Запоріжжя, у нас тривоги звучать безперервно: одна закінчується, інша починається, — каже 64-річна пані Лідія. — Почались і перебої з водою. Дуже переживаємо, що буде з атомною електростанцією в Енергодарі. Тож вирішила відвезти у Карпати онуків і Джекі. Пес уперше їхав у потязі. Дуже стресував, тепер відмовляється їсти”.
Волонтери ведуть колону з кількох десятків осіб до одного з поштових відділень.
“Тут видають одноразову фінансову допомогу, — пояснює Геннадій, волонтер ВО “Медико-психологічна допомога”. — Діти до 18-річного віку й особи з інвалідністю отримують по три тисячі гривень, дорослі — по дві тисячі”.
Волонтери також допомагають відновити документи тим, хто їх втратив.
Волонтери підводять незрячого чоловіка, його пропускають без черги. 44-річний Анатолій працював будівельником, зір втратив унаслідок травми.
“Я з Кам’янки-Дніпровської (це неподалік Енергодара, де стоїть ЗАЕС), з березня минулого року місто перебуває в окупації, — розповідає чоловік. — Там дуже страшно, орки весь час бомблять, стріляють, ґвалтують місцевих жінок… А я вирвався завдяки добрим людям — їм дивом вдалось мене вивезти”.
Попереду у пана Анатолія — дорога у Німеччину, там йому нададуть прихисток.
Ще одна група новоприбулих — з Покровська (Донецька область), вони квапливо виносять з вагона валізи.
“Спершу окупанти підірвали греблю Карлівського водосховища, звідки ми отримували водопостачання, а тоді — ще й Каховську ГЕС. Тож місто залишилось без води, — каже 27-річна Тетяна. — А віднедавна ще й почались перебої зі світлом”.
Тетяна, як і більшість інших біженців, не має плану на те, що робитиме надалі.
“Головне, що ми нарешті відчули себе в безпеці”, — каже жінка.
Лариса Пецух, Експрес
