Закарпатці віку «40+» ще легко пригадають талони на цукор (а також на мило, пральний порошок, горілку тощо), які були буденним і вкрай неприємним атрибутом життя епохи «перебудови», або ж останніх років існування СРСР.
Першими запровадили талони на горілку. Вони стали наслідком безглуздої антиалкогольної кампанії – коли у величезній країні вирішили боротися з повальним п’янством, але не з його причинами (котрі полягали, насамперед, у відсутності в людей стимулу заробляти більше й загалом пануванні в суспільстві скепсису та розчарування), а з самим продуктом. Відтак у державі на вищому рівні вирішили обмежити кількість горілки у продажу, а також, що було взагалі злочином, пустити «під ніж» виноградники по всьому Союзу, в тому числі й на Закарпатті. Про цей час наші виноградарі й досі згадують ледь не зі сльозами.
Відповіддю на утиск бажаючих випити оковитої став не перехід до тверезого життя, а масове самогоноваріння. Яке, у свою чергу, потребувало багато цукру – і той швидко зник із прилавків магазинів. Тоді й з’явилися сумнозвісні талони, або, як глузливо на них часом писали, – «запрошення». Невдовзі до них додалися й вищезгадані на пральний порошок, мило, олію, м’ясо – і протрималася ця система до першої половини 1990-х, коли в новостворені незалежні пострадянські республіки прийшов хоч і дикий, але ринок.
Варто відзначити, що талонна система існувала не тільки в «перестроєчному» СРСР. Раніше масово вона запроваджувалася в Російській імперії та низці країн під час Першої світової війни (1914 – 1918), включно зі США. Ще більшого поширення карткова система набула під час Другої світової. Тоді її ввели, крім Радянського Союзу й Німеччини, і Японія та ціла низка європейських країн. Зокрема Угорщина, до складу якої в 1938/1939 – 1944 роках входило й Закарпаття. Нині цілу колекцію тодішніх їхніх талонів на цукор можна придбати через інтернет-аукціон, причому за доволі серйозну ціну – півтори-дві тисячі гривень за лист.
Прокоментувати це я попросив берегівця Дюлу Костя, історика, котрий фахово займається темою Угорщини та Закарпаття в контексті Другої світової. Він дав коротку, але вичерпну інформацію: «Всі країни Європи тоді мали такі талони. Коли Угорщина готувалася до участі у війні, то перебудувала власну економіку. Зокрема в 1940-му створили Міністерство громадського забезпечення, яке визначало норми споживання на одну людину на місяць. Поетапно ввели картки на більшість продуктів і товарів: цукор (з 1940-го), хліб (1941-й), м’ясо (1943-й), сало, взуття, керосин тощо. Ліміти змінювалися. Так, у 1940-му на людину припадало 7 кг борошна та 200 грамів жиру, в 1941-му – вже 6 кг та 100 г відповідно, натомість у 1942 – 1944 роках норма жиру зросла до 600 г. І хоча приписи розповсюджувалися й на Закарпаття, але 1943-го вона тут була вдвічі меншою. Щодо цукру, то на особу відводилося 260 г, ресторани ж отримували по 10 – 15 кг на місяць. Цей продукт постачали в наш край із угорського м. Серенч безперебійно. Останній поїзд із ним прибув до нас 12 жовтня 1944-го».
Олег СУПРУНЕНКО, НЗ
