Одного мого колишнього студента запросили на роботу до Хуста. Той хлопець каже місто Хуст, а не просто Хуст, бо він киянин і йому важливо, щоб то було місто, а не щось інше.
Отже, він зателефонував і попросив поради: як поводитися в місті Хуст, як себе з першого дня поставити, щоб не зашкодити своєму авторитету.
Він подзвонив в один з тих перших вересневих вечорів, коли після заходу сонця стає враз холодно. Люблю отакі збіги: багато років тому в такий от осінній вечір я збирався їхати на роботу до міста, якого ніколи не бачив. Той давній вечірній холод за спиною чую й досі, хоч по-справжньому він буває тільки один раз.
Наша бесіда з тим студентом з якоїсь причини перервалася, і ми домовились завершити її згодом. А мені той вечір став святом: уявляв собі, що то мене запросили до Хуста. А я бував там і ще хочу. Хуст — таки місто, тільки маленьке. Якось мене занесло туди зимою. У горах ішли дощі й струмки стали як ріки, і в них вирувала вода кольору чиколяди. Місто обсів туман і од того воно здавалося ще меншим, як острівець в океані, й “потяг далі си не слідує”, як кажуть тут залізничники. А ще там старий циган розказав мені, звідки беруться чудеса. Було — він уночі їхав на ровері. А перед потоком узяв ровера на плечі й пішов убрід. Отак його голова, а зліва колесо, й справа колесо, а позаду місяць світить. Хтось його побачив, а вранці всі вже знали, що тут гуляв інопланетянин з отакенними вухами. Циган не признався, що то був він, бо людям треба чуда.
А мій студент досі не обізвався. Може, то й добре, бо поради старих людей молодим — смішні.
Хіба одне сказав би йому: щоб берігся любовних пригод. Бо приїжджа людина беззахисна перед цією напастю: стара домівка далеко, а нової ще нема, й ти шукаєш прихистку в любові, й знайдеш. А от що робитимеш, коли захочеш назад?
Віталій ЖЕЖЕРА, Газета по-українськи
