Неподалік Ужгорода в селі Барвінок вранці у час «пік», я важко шкутильгаючи обочиною дороги, повільно наближався до зупинки, що ледь видніла вдалечині, даремно намагаючись зупинити кого-небудь з водіїв, але один за одним байдуже проїжджали заклопотані й пихаті керманичі… Аж раптом, проминувши декілька метрів, заднім ходом опинився на обочині поряд мене комфортабельний автомобіль – «Ауді».
І почулося по-синівському привітне:
– Ви до Ужгорода, вуйку? Сідайте коло мене, я теж туди їду.
Мені подумалося: «Світ усе-таки не без добрих людей». По дорозі розговорилися. Звичайно, я передусім щиросердечно дякував, як здалося, на вигляд ще молодому співрозмовнику, але згодом виявилося, що насправді цей чоловік пережив чимало і якийсь він особливий по вдачі. Та й жаргон у нього теж оригінальний, за звучанням і змістом подеколи навіть поза лексичний, але в той час і по-народному глибоко людяний і доброзичливий з неповторною посмішкою, що підкуповує відвертістю й довірою до того, що він говорить не тільки устами, але й серцем, обличчям та очима: то сумно покаяльними (коли мовить про своє недалеке минуле), то шанобливо-світлими (коли бесідує про доброзичливих людей), то пройнятими опришківським вогнистим заповзяттям (коли йдеться про правду, гідність, рашистську русню та відстоювання справедливості). Залежно від того міняється в нього дикція і тон, які то спалахують ненавистю, то виражають милозвучною лагідністю, що засвідчує про його емоційну натуру.
– Якби ви знали про дещо з мого минулого, то, мабуть, не наважились би й присісти біля мене. Воно зазнавало такого, від якого сахалися люди й холола в жилах кров.
– Не віриться, що це не вигадка й не жарт, – я навідріз його заперечив, заглядаючи в доброзичливі очі.
А він знову наголосив:
– Не вірите, бо не знаєте які Рим і Крим та мідні труби я пройшов, але Бог допоміг мені прозріти, як апостолові Павлові, що йшов до Дамаску тероризувати християн. Своєю ласкою Всевишній дав мені можливість пережити все це, щоб добрими справами служити благу ближніх, в ім’я добра супроти зла. Житейська сповідь оповідача все більше вражала. Мені під впливом сказаного подумалося:
Людина кожна, як билина
В буревіях серед поля
Й перед Всевишнім у провинах….
У кожного своя доля.
І я запитав:
– Так хто ви? Де працюєте? Не будьте інкогніто. Запропонував познайомитись, починаючи з себе.
– Я на даний час керівник Закарпатського обласного автодору, родом з Іршавщини – Ярослав Попдякуник. Хочу в цих надзвичайно трагічних умовах війни, як і всі порядні люди й герої на ратному полі принести користь Україні та рідному краю. Чесною працею внести свою лепту в наближення перемоги над злом, що спіткало нас на фронтових дорогах і в тилу.
– А які наративи вкладаєте в цей зміст, як ви дбаєте про них? – цікавлюся.
– Бути очільником обласного шляхового управління держави мені доручено не так давно. А чистити авдієві конюшні та мостити нові дороги на гнилизні колишніх вибоїн з наслідками недбальства дуже непроста справа, що потребує радикальних кадрових змін, аби збутися негативу в процесі господарювання. Саме над цим сушимо з нашим колективом голову в добовому режимі 24/7.
– Чи правильно зрозумів я, що ваш засадничий орієнтирний принцип: кадрова дисципліна і самовіддана професійна праця вирішують долю всього вашого колективу? Довіряєте йому і вірите в нього?
– Саме так! Адже сам Христос казав: якщо скажете цій горі: «Зруш з місця і впади в море!» І якщо матимете ви віру і не сумніватиметесь, то воно неодмінно збудеться! Я в це дуже глибоко вірю, як і в перемогу над путінськими рашистами-терористами. І в те, що в недалекому майбутньому наші мирні житейські дороги в Україні та в нашому краю будуть квітучими в селах, містах та в наших щасливих серцях, – сказав Ярослав Олександрович на прощання…
– Залишилися зі мною зворушливі враження від розмови з цікавою людиною, котрій щиро бажаю Господніх благ для народного благополуччя на його житейських дорогах.
Юрій Шип, письменник
