Цей текст про любов. На відстані. І зблизька. Вона трохи різна і має пройти низку трансформаційних процесів, аби зріднити ще вчора незнайомих людей.
І це легко масштабується на рівень нації.
Мій рідний Ужгород за останні два тижні за кількістю населення збільшився, здається, майже вдвічі.
А це означає, що його спокійну й загалом урівноважену вдачу тепер випробовує на міцність сила-силенна різних емоцій, які лише можуть проживати люди. Люди, які нині сильно раняться і ранять інших. І тут вихід один: визнавати власний розпач, власну лють, власну безпомічність, іноді безпорадність (а ще усвідомлювати, що в людей під обстрілами це підсилено в рази) й відповідно реагувати. Не загострювати, не змагатися в патріотизмі, а приймати одне одного в тих станах, які в цей час проживаємо. Бо тільки тепер, переплавившись при цих високих температурах, маємо величезний шанс стати ЄДИНИМИ у нашій різності. Стати дорослими. Перестати заглядати в рот сильним світу цього й сподіватися на чиюсь підтримку. Тільки самі. Тільки разом. Мова ПРЕТЕНЗІЙ безперспективна.
Упевнена, що, коли це все скінчиться, багато хто буде з ентузіазмом розказувати про свої внески у загальну справу. Видаючи іноді бажане за дійсне. Але ще більше буде таких, які тепер мовчки роблять дуже багато. І потім теж мовчатимуть. Бо так звикли.
І я десь навіть вдячна за оте вчорашнє емоційне звернення до «й….их» закарпатців, які наживаються на чужій біді, від однієї з наших же, якій тепер просто дуже боляче…
Тому пропоную розповідати про наших малих людей, які роблять великі справи. Мовчки. Стримано. Не очікуючи навіть на «дякую».
Такими є, до прикладу, мої сусідки – Галина Бойко і її донька Наталя Гурай. Віддали мені ключі від квартири, в якій тимчасово не проживають, просто так. Для людей, які цього потребували і потребують з перших днів війни. Коли я спитала про оплату, Наталя відповіла: а може, треба комусь дитячий одяг – у мене є! Отакі ЛЮДИ!!! У них самих дома – як у рукавичці. І серця вистачає на всіх, хто звертається, хто потребує…
Таких закарпатських українців, як мої сусідки, багато. Вони роблять дуже багато різної роботи. І помиляються часом теж, як і всі люди. Тому, замість агресувати одне на одного, розповідаймо щось добре. Життя показує, що воно того варте.
