Закарпатська область прославилася санаторіями, базами відпочинку, термальними басейнами й унікальними мінеральними водами.
Але це ще не усі багатства краю.
Закарпаття — колиска сироваріння.
Бринза з овечого молока, яку роблять за стародавніми рецептами верховинців, домашні плавлені сири, що готують майже в кожній закарпатській хаті, сир, схожий на моцарелу, та багато інших сирів, які не гірші, а іноді навіть кращі за сири із Західної Європи. Варять сири і у Виноградівському районі — у селі Олешник. Там є унікальна ферма «Карпатський буйвол», де гостям розказують історію життя буйволів в Україні, дозволяють погодувати та побавитись з маленькими буйволятами та продегустувати продукцію з молока буйволів.
Ферма «Карпатський буйвол», власником якої є Роман Фітьо, знайшла пристанище у мальовничому урочищі Анциково — болотистій місцині, оточеній горами. Це єдине на всю Україну господарство, де працює команда працелюбних карпатських ковбоїв, які успадкували традиції догляду за рогатими велетнями. Ці люди, як ніхто, знають звички і характер кожної тварини у стаді.
Утримувати й відновлювати популяцію таких тварин розпочали 9 років тому. Буйволи дуже сильно прив’язуються до своїх господарів. До чужинців ставляться з насторогою, і потрібен довгий період адаптації — близько двох років, щоб вони звикли до нових людей.
Буйвол — сільськогосподарська тварина. Він не вибагливий у їжі, проте споживає у 3−4 рази більше, ніж корова, а тому витрат на його утримання набагато більше. Молоко також набагато жирніше за звичайне коров’яче. Одна буйволиця дає приблизно 6−7 літрів на день. З нього і виготовляють найрізноманітніші продукти, що пропонують придбати на фермі і продегустувати — сири, масло, сметану та, звичайно ж, закарпатську моцарелу. Хоча на фермі зізнаються, що вилили і зіпсували чимало молока, перш ніж навчилися її готувати. Проте коли вперше отримали бажаний результат — радості не було меж.
Сьогодні на фермі вже є 70 голів буйволів, буйволиць і буйволяток. Тут приємні працівники та неймовірна адміністратор Інна Левдар, яку і працівники, і туристи називають феєю. Вона знає про буйволів усе, дуже їх любить і виготовляє смачнющу продукцію з буйволячого молока.
У стаді панує матріархат. За лідерство тут борються виключно самки. Живуть буйволи близько 55 років. Найстаршій буйволиці Жулі — 38 років. Жуля зараз воює за місце «на троні» з іншою претенденткою. Биків — лише три. Інна їх називає «хлопчиками» — Рой, Хан і Цар.
Невеликого зросту, делікатна молодичка Інна Левдар — фанат буйволячої справи. Попри те, що закінчила школу із золотою медаллю, одного разу прийшла на ферму і залишилася тут. Інна щодня приїжджає на ферму, щоб розповісти туристам про важливість карпатського буйвола у житті людини. За її словами, ці тварини такі ж розумні, як і собаки. Вміють демонструвати емоції: жаль, злість і навіть співчуття. Люблять ласку. На агресію реагують теж. Якщо ти б’єш буйвола, маєш бути готовий до помсти…
З чого починалася колись маленька ферма, що за дев’ять років переросла у велике господарство? Десять буйволиць викупили з м’ясокомбінату. Вони народили по одному буйволенятку. Буйволиці отеляються раз на 2−3 роки, оскільки виношують малят 11 місяців. Народжувати здорових буйволенят самка може до 35 років. Ніколи не буває двійні, а маса телятка від 35 до 50 кілограмів. Дитинча при народженні має зуби і роги. Через 15 хвилин після народження спинається на ніжки, а через дві години вже добре ходить. Буйволиці легко отеляються і не потребують сторонньої допомоги.
На цій же фермі працює і брат Інни Павло (за її словами, універсальна людина), що вже 9 років доглядає буйволиць.
— Я йому завжди казала: «Не будеш вчитися, підеш корів випасати», — каже Інна. — Так і сталося. Я добре вчилася — доглядаю за буйволами, він погано вчився — працює зі мною поруч. Павло тепер гордо заявляє, що має унікальну професію, такої більше немає в Україні. Він — дояр буйволиць. Донедавна ми це робили руками, і цим займались лише чоловіки, тому що потрібно докласти трохи сили, щоб надоїти молока. А тварина дає здоїтися лише тому, кого вона знає і кому довіряє. Якщо це новий член колективу, то ми довго адаптуємо його до тварини (не тварину до людини, а людину до тварини). На це йде рік-півтора, щоб буйволиця довірилась дояру. А так Павло спокійно доїть їх, усі його впізнають, довіряють, спускають усе молоко, собі не залишають ні краплі. Останні два роки руками не доять. Закупили апарати. Хоча колись доїв дев’ять буйволиць три з половиною години. А ще цікаво спостерігати за тим, як Павло іде з буйволами у поле: якщо вони хочуть кудись втекти, Павло покличе одну буйволицю, і вона одразу повертається. А новому працівнику потрібно бігати, заманювати, кликати, майже вмовляти буйволів, щоб вони були слухняними. Все через довіру: є довіра — підкоряються, нема — їх важко контролювати.
За загорожею, виваляні у болоті, на нас насторожено дивляться рогаті тварини. Одна з них підходить. «Це — найдобріший хлопчик Хан, йому десять років», — Інна гладить здоровезного рогатого бугая по брудній голові, а він від задоволення аж примружує очі. У Хана є свій гарем — 12 самок. А гордістю ферми є найстаріший бик, якому минуло 27 років. Рогаті хлопчики між собою воюють за «коханих». Он буйвол Рой — майже однорогий. Один ріг нормальний, а з іншого залишилася лише половинка. Другу втратив у запеклому бою за кохану дівчинку… До речі, великі роги мають і хлопчики, і дівчатка.
За словами Інни, 25 років тому на Закарпатті було понад 850 буйволів, а ще пів століття тому ці тварини були у кожному другому господарстві місцевих. Причин різкого зменшення популяції кілька. По-перше, тварин, які не пристосувалися у колгоспах під час колективізації, знищували. По-друге, через меліорацію та зникнення водойм та боліт тварини не могли охолоджуватися у спеку і гинули. Третя причина — індустріалізація. Вона суттєво зменшила роль цих тварин у сільському господарстві.
У сільському господарстві корова витіснила буйволицю. За добу, за словами Інни, хороша самка у чотирирічному віці буде давати лише 4−5 літрів молока, а з 12-ти років — вісім літрів. І воно дуже жирне — 12% жиру, тоді, як у коров’ячому молоці лише 4%. Зате їдять буйволи набагато більше, ніж корови. Взимку це 40 кілограмів сіна за день і 8 кілограмів каші кожен. У сезон випасу — з квітня по жовтень, 2 гектари зеленої паші з’їдає одна доросла дівчинка чи хлопчик.
Буйволів вважають останніми свійськими тваринами, які зберегли стійкий імунітет до туберкульозу та сибірки. За всі роки жодна тварина на фермі не хворіла і не потребувала радикальних лікарських втручань. Буйволи люблять болото і бруд. Загроза для них — спека. І затінок їх від спеки не рятує, а тільки водойма, щоб тварина могла з головою зануритися.
— У нас є рекордсменка з перебування під водою, — усміхається Інна. — Це наша Даринка. Може пробути під водою півтори хвилини. Ми побудували для тварин басейн, а решта буйволів йдуть у поле, де є меліораційний канал. Там вони можуть купатися. Взимку буйволи також шукають болото. Але це погано, бо мерзне вим’я, а потім кровоточить. Тому взимку стадо випускають на вулицю лише тоді, коли температура не опускається нижче п’яти градусів.
Болото буйволам потрібне для того, щоб рятувалися від шкірних паразитів — мух, оводів, кліщів, бліх.
«Якщо усіх умов буде дотримано на фермі, то буйволи доживатимуть до 55 років. Це не лише болото і вода, а й здорова органічна їжа. Без біодобавок, комбікормів. Кожна тварина на фермі має паспорт, у який вписують батьків і навіть „бабусю з дідусем“. Та, попри це, у держреєстрі карпатського буйвола як окремого виду тварин, на жаль, досі нема. Наша ферма робить все для того, аби зберегти і примножити популяцію, показати, які тварини повинні бути у сучасному світі».
Наразі мета фермерів — збільшити поголів’я до 200. Тоді можна буде говорити і про державну реєстрацію тварин, і, відповідно, допомогу від держави. Буйволи отеляються раз на 2 роки, оскільки виношують малят 11 місяців. Тож такої цифри можна досягти не раніше, ніж через 14 років. Це за умови не тільки розмноження власних буйволів, а й викупу тварин в інших власників. Але не все так просто, бо одна буйволиця коштує понад 6 тисяч євро. Ціна 1 л молока — понад 100 грн за літр.
Поки Інна розповідала про своїх «вихованців», ми підгодовували теляток. Вони такі милі, дають гладити себе по голові, щупати за ріжки. До їхніх рогатих батьків підступити страшно. Вони, може, й добрі, але на вигляд такі грізні…
Галина ЯРЕМА, ВЗ
