Я про чоловіка, який називає себе Василь Босий (Дукай), чув давно. Десь щось про нього й читав. Навіть фото цього сільського бороданя в білому одязі, схожому на домотканий, із міцною ґерлигою й тайстриною через плече зрідка попадалися: то він босий у рідних Березниках, то в Керецьках, Росошах, Дусині, Тибаві, або навіть за межами колишньої Свалявщини.
А одного разу землячка аж у Львові його зустріла: на трамвайній зупинці «Площа Ринок» прудко вийшов і подався в бік мерії. На ходу кинув жартома: «Іду до Садового»…
50-літній несуєтний Василь начитаний, розумний. Він не відлякує, а притягує до себе люд. Учився свого часу у Свалявському ПТУ, потім у політехнікумі. Любить мандрувати та про себе розповідати. Дружити з природою почав мало не з дитинства. У старшому віці прилучився до травозбору, на що наштовхнула відповідна література з масажу, біоінформатики. Зізнатися чесно, мені він одразу сподобався – відвертістю та якоюсь таємничістю, незвичністю. Одразу ж наголосив, що в телефоні вайбера не має, зате обізнаний із фейсбуком – завдяки невеличкому ноутбуку, з якого черпає новини. Однак найближчим часом смартфон таки придбає. І те, що транспорт через епідемію коронавірусу не їздив, його ніскільки не хвилювало. Якщо треба, то з грабовим посохом босий і до Мукачева дійде, а за необхідності ще й далі! Терени Іршавщини, Міжгірщини, Берегівщини, Виноградівщини, Хустщини, Ужгородщини, Волівеччини для нього теж знайомі. Звісно, на обличчя маску вдягне – в сільській амбулаторії з приводу карантинної ситуації вже отримав консультації.
Для нього пройти пів сотні кілометрів – справа звична. А почалося все з околиць рідного села: в горах, на полонинах та в довколишніх лісах знає всі пейзажі, ними пересувається з ранньої весни й аж до пізньої осені. Причому обов’язково босий! Каже, що таким чином масажує стопи, а відтак кров краще струменить жилами по всьому тілу. А ще свої мандрівки пан Василь пояснює тягою до збирання лікарських рослин. Перші у шкільному віці приніс для хворого батька, на жаль, нині покійного. Знає понад сотню видів трав, та ще й те, коли і як їх збирати. З далеких і близьких гір та видолинків приносить додому корінці, суцвіття, стебла, класифікує їх, потім складає у холодок і сушить. Відтак формує в пучечки й щиро роздає тим, хто цього потребує. За потреби поштою за вказаною адресою надішле. Не дуже любить, коли хтось дає гроші. Тішиться, що ця зелена комора природи – безцінна й щедра, а він у ній – тямущий чоловік.
Бджолярство – теж одне з багатьох захоплень Василя Дукая. Має кілька вуликів, жал не боїться. Як працює з божими комахами, то його можна побачити з голим торсом і рамкою в руках. Декого це, може, й страшить, мовляв, як же так, без усякого захисту? Але він із бджілками лагідно спілкується – вони його чують, слухаються й не кусають. Щоправда, торік один рій на чолі з «мамкою» зненацька здійнявся та кудись подався. Ґазда босий за ним – і таки знайшов, хоча й досить далеченько. Яким чином це вдалося – таємницю не розкриває. Зауважив: інтуїція підказала.
Про В. Дукая, котрого йменують старим холостяком, складають мало не казки. Він може навіть кілька разів пройтися босоніж по грані, тобто розпечених вуглинах, і не обпектися. Дивує не тільки односельчан, а й туристів. Для них цей чоловік – своєрідний «знак» села, класний гід, який вчить комунікувати з природою. Вірить у потойбіччя, різні аномалії, містику й часто знаходить однодумців. Столярує, майструє, якщо треба, то бере в руки зварювальний апарат, бо це його основний фах. Для мене ж він не стільки надзвичайний, як привітний, добродушний. Щоправда, віч-на-віч ми ще не стрічалися, спілкувалися в телефонному й фейсбучному режимі.
Ось таким є образ цього березницького Робінзона Крузо. Дякую долі, що звела мене з ним!
Михайло ПАПІШ
