Навряд чи ми знайдемо більш одіозну історичну постать яка б була безпосередньо пов’язана з замком Хуст та мала величезний політичний вплив на історичні події не лише нашого краю але і відігравала важливу роль на головних театрах воєн та політичних інтриг європейської історії впродовж другої половини 16 початку 17 століть.
Народження
Дата та місце народження славетного генерала впродовж багатьох років були предметом дискусій. Деякі джерела стверджують про 1540 рік. Дуже довго біографічна традиція приймала дату 30 січня 1550 р. та місце народження с. Роккафорцата в провінції Таранто. Але спираючись на останні дослідження можна з впевненістю стверджувати, що Джорджіо Баста народився в селі під назвою Ульпіано в провінції Монферрато в 1544 році. Його батько, албанський дворянин(арбереш) на ім’я Деметрій Баста з історичного регіону Епір, після османської окупації Балкан, емігрував до апеннінського півострову де пристав на службу королю Іспанії. У 1542р. йому було наказано поїхати до П’ємонта зі своїми стратіотами(вершниками), щоб воювати проти армії короля Франції. Там він одружився з Магдаленою Розіні, аристократкою з Алессандрії. Джорджіо народився наступним після свого брата Ніколо. Впродовж 14 років виховувався у м. Асті. Згодом, батько забрав його з школи Literali Studij, щоб долучити до військової справи.
Початок військової кар’єри
Перший військовий досвід та стратегічні навички Баста отримав у війні між іспанською короною та провінціями Габсбурзьких Нідерландів, а також під час французької війни за релігію як прихильник Католицької ліги. Він воював під командуванням таких відомих офіцерів, як Фернандо Альварес де Толедо, герцог Альба (1507–1582), дон Хуан Австрійський (1547–1578), Алессандро Фарнезе, герцог Пармський (1545–1592) та Карл фон Мансфельд. Джорджіо Баста невпинно піднімався по кар’єрних сходах армії. Як він з гордістю заявив у передмові власної праці “Gouverno della Cavalleria”, – «я почав як простий вершник». Ім’я Баста вперше з’являється в джерелах у липні 1568 року, в той час, коли він воював під керівництвом свого батька в армії герцога Альби, і був відправлений в облогу Берген-оп-Зом у північному Брабанті. Після смерті Деметрія Баста (1571) він вступив на посаду заступника командира роти стратіоті, яку очолював його брат Ніколо.
Під покровительством Алессандро Фарнезе, герцога Пармського
У 1577 році Баста приєднався до військ Алессандро Фарнезе, герцога Пармського у Фландрії, який керував своєю армією переважно на французькому фронті під час війни трьох Генріхів і Католицької ліги . В кінці 1570-х або на початку 1580-х років він вже був капітаном роти забезпечення. Пізніше командував загоном панцерників та став генеральним комісаром кавалерії армії Карла фон Мансфельда.
Саме на французькому театрі подій Джорджіо Баста вперше проявив себе як талановитий воєначальник. У 1590 році Алессандро Фарнезе вторгся у Францію. Баста очолював кавалерійський корпус з 800 вершників. Коли гугеноти в 1589 році рушили, щоб відвоювати Париж , кавалерія під проводом Басти врятувала захист іспанської армії від раптового нападу Генріха Наваррського . У цьому ж році герой війни, після облоги м. Хульст одружився з Анною де Лідекерке із знатного фландрського роду, донькою Антуана де Лідекерке, віконта де Бальєль, спадкового правителя Хульста і Акселя(совпаденіє?). У подружжя народилося п’ятеро дітей: Карл, Георг, Деметрій, Фердинанд та Мадлен.
Наступні драматичні події у житті Джорджіо Баста ледь на вартували йому життя. У 1592 році його підвищили до посади генерал-командира іспанської кінноти, яку відправили до французького театру війни. Під час облоги Руана Баста зійшовся у важкому поєдинку з сером Роджером Вільямсом, валлійським воєначальником на службі Генріха Наваррського. Останній, надзвичайно вправний лицар, важко поранив Басту шпагою у шию. Проте, це не завадило йому відзначитися у справі зняття облоги Руану. Після смерті свого наставника та покровителя герцога Пармського Алессандро Фарнезе у грудні 1592 року, Джорджіо Баста, так би мовити, залишився не при справах. Проте, іспанський король Філіп ІІ, зважуючи на заслуги та таланти Басти, обдаровує його титулом барона де Шульт, та призначає губернатором Гелдерланду у Габсбургських Нідерландах.
Vorderseite
—–
Während des Langen Türkenkrieges 1593-1606 zwischen dem Osmanischen Reich und dem christlichen Europa wurde Giorgio Basta (1550-1607) von Kaiser Rudolf II. als Oberbefehlshaber der habsburgischen Armee eingesetzt. Vor allem sollte er das 1598 Habsburg vertraglich zugesicherte Fürstentum Siebenbürgen als kaiserlicher Lehnsträger verwalten. Nach wechselvollen Kämpfen um die Herrschaft, zwischen Basta und den siebenbürgischen Fürsten über das Gebiet, zogen die Habsburger 1606 geschla
На службі імператора Рудольфа ІІ
Натомість, Баста відмовився від багато обіцяної кар’єри у Фландрії, коли 29 квітня 1597 р. він перейшов на службу до імператора Священної Римської Імперії Рудольфа II як лейтенант-фельдмаршал головної імперської-королівської армії. У тому ж році він брав участь у військових операціях в Угорщині. На початку 1598 року Баста просився у відставку, щоб повернутися до сім’ї у Нідерланди, але імператор вирішив притримати його на службі, підсолодивши відмову врученням престижного ордену Золотої шпори та булави генерала легкої кавалерії. Також, рішенням Придворної військової ради Баста отримав у постійний супровід почет зі 100 валлонських аркебузників, що у ті часи було неабияким проявом поваги. Згодом, саме ці валлонські воїни стануть ядром його знаменитої валлонської «шаленої» кінноти. Проте, після тримісячної відпустки, Баста виявив суттєві зміни при дворі. Імператор призначив Адольфа фон Шварценберга фельдмаршалом нової кампанії, під керівництвом якого Баста відмовився від служби. Але вже у серпні він отримав посаду фельдмаршала армії, з наказом супроводжувати ерцгерцога Максиміліана, який повинен був перейти на посаду губернатора Трансільванії. Ця армія була спрямована проти основної османської армії на чолі з Сатурчі Мехмедом, яка облягала замок Варад на сході Угорщини (29 вересня – 3 листопада 1598 р.).
Трансільванія і замок Хуст
З цього часу життя і кар’єра Джорджіо Баста сильно переплелися з долею Верхньої Угорщини та Трансільванії, оскільки імператор призначив його виконуючим обов’язки головнокомандувача Верхньої Угорщини. Він став однією з ключових фігур в розмаїтті військових кампаній та політичних інтриг впродовж так званої Довгої турецької війни, в яку були втягнуті Священна Римська Імперія, Угорщина, Трансільванія, Молдавія, Польща з козаками України, Османська імперія з кримськими татарами і навіть папський престол. Понад десять років Баста воював проти угорців, трансільванських саксонців, волохів, сербів, козаків, поляків, турків і татар, здобувши славу найкращого генерала Імперії. Ще у 1597 році, будучи віце-губернатором Угорщини, Баста повернув короні замок Хуст. У наступні роки він намагатиметься отримати замок і хустську домінію у законне володіння. У 1600 році, як фактичний володар замку, Баста запрошує до Хуста тосканського військового інженера Чезаре Порта для інспектування фортеці. Висновок був доволі позитивний. У доповідній записці було зазначено: «… замок відремонтований і знаходиться у гарному стані». Чезаре Порта окрім доповідної записки про стан фортифікацій залишив нам схематичну зарисовку замкового комплексу. Це найстаріше відоме нам на сьогодні зображення замку Хуст.
Скарби Джорджіо Басти
Зрештою, після декількох переможних битв та ліквідації валлонською гвардією Басти волоського господаря Міхая Хороброго, на час війни з Трансільванією і Османською Портою, Джорджіо Баста перетворив хустський замок на свою головну резиденцію і зібрав під охорону замку величезні багатства з отриманих трофеїв, які накопичував до 1605 року. Тут він розмістив німецький гарнізон під командуванням найближчого свого соратника, зброєносця та земляка Якоба Замо. Навіть попри те, що основна армія Басти вічно страждала від нестачі артилерії та супутньої амуніції, він дав наказ облаштувати гарматами всі наявні амбразури бастіонів, куртин(стін) та веж фортеці. У квітні 1602 року Імператор дарує Джоджіо Басті імперський титул графа Хустського. 17 липня 1603 року армія Басти розгромила сили князя Трансільванії Мойсея Секейі та бейлербея Темешвару Бекташа під Брашовом. За це імператор Рудольф ІІ остаточно передає Басті замок Хуст та хустську домінію: «…з усіма замками, поселеннями та соляними копальнями…» у спадкове володіння, чим закріплює за Бастою спадковий титул імперського графа Хустського і Марамарошського(лорд-лейтенант Марамарошу). Для Джоджіо Басти це був найбільший скарб, оскільки він суттєво підіймався у феодальній ієрархії Священної Римської Імперії. Але грошима він теж дуже переймався, оскільки за 4 роки служби Габсбурги завинили Басті понад 380 000 таллерів(80 000 платня війську, яку Баста компенсував за власний рахунок). Тут знову виринає легенда про незліченні скарби графа Хустського. Ми маємо єдині досить суперечливі свідчення такого собі дворянина Іштвана Сороса наче зі слів вище згадуваного коменданта замку Якоба Замо. Він згадує: «…весь великий зал був настільки заповнений срібними та золотими чашами, дзбанами, різним посудом, столовими приборами, блюдами, тарілками, речами для омивання, що між ними не можна було пройти. А стін не було видно від акуратно складених шабель з діамантами та перлами, різних списів, булав, щипів, стрілецької зброї, кінської упряжі і прикрас вершника неоцінимої вартості й багато інших рідкостей висіло на всіх стінах. Другі кімнати були наповнені вишитою золотом і дорогоцінними каменями одежею…». Напевно, скрині з монетами, були заховані у т.зв. «підвалі коменданта». В любому випадку, загальний обсяг цінностей оцінити у сучасному еквіваленті не можливо. Яка ж була доля усіх цих скарбів? Можна з впевненістю стверджувати, що накопичені багатства зникли у період анти габсбургського повстання Іштвана Бочкаї протягом 1605 року. Можу запропонувати три рівноцінні по вірогідності версії:
1. За деякими переказами очевидців облоги замку Хуст військами Іштвана Бочкаї на початку 1605 року, Джорджіо Басті разом з сотнею польських лицарів та валлонами, вдалося хитрістю обійти облогу замку і вивезти на 40!!! возах найцінніше у напрямку Еперйєш(Пряшова), де стояла на зимівлі його основна армія. Після чого, він без спротиву передав замок представникові Бочкаї. Цю версію на мій погляд спростовують наступні достовірні та перевірені факти:
З часу перебування у таборі Пряшова і до самої смерті Джорджіо Баста постійно знаходився у скрутному фінансовому становищі. Про це свідчать його численні листи-звернення до імператора та Придворної військової ради про компенсацію витрат на утримання армії та повернення боргу його особистої оплати за службу. З 42 200 золотих флоринів боргу держави, після надуманих та сфальсифікованих бухгалтерських розрахунків, військова рада компенсувала Басті всього 3 240 флоринів. Після чого Басту було відправлено у офіційну відставку у Прагу. То б то , його, кажучи сучасним сленгом, заслуженого генерала «Кинули на страшні гроші», потім, щоб не ризикувати, позбавили війська, найвідданішу Басті гвардію валлонців розформували і відправили славетного ветерана численних європейських воєн на пенсію з жалюгідним утриманням(нічого не змінюється з часом! Як гадаєте?).
У декількох листах до Рануччо Фарнезе, сина Алессандро Фарнезе, герцога Парми, датованих періодом перебування у таборі Пряшева, Баста з великим смутком і соромом просить як давнього друга і соратника, подарувати йому бойового коня: «… я змушений зараз розповісти Вам про мою необхідність. Як виявилося остаточно, всі найкращі коні, які я мав на службі, загинули, і через війни, які ведуться в цих краях, я не можу знайти інших, та й не маю за що купити. Ваша Високоповажність, дозвольте задовольнити мої потреби своєю великою добротою, подарувавши мені хорошого бойового коня, серед багатьох, що у вас є , який, порівняно з моїм віком і повнотою, є найвищої якості. Цей подарунок буде мені настільки вдячний, що я буду триматися за нього нерозривним вузлом вічного зобов’язання, і я завжди буду думати, як виявити свою вдячність незбагненній люб’язності Вашої Високості …». (Пряшів, 6 березня 1605 року). До речі, коня йому надіслали.
У листі сина Джорджіо Басти Карла до Рануччо Фарнезе, після смерті генерала: «…він не хотів нічого, крім можливості або мінімального натяку, щоб витратити свої речі та життя, те, чого він навчився під дуже розсудливим урядом найславетнішого нескореного пана Герцога, батька вашої високоповажності, якому я мав дати звіт, щоб, знаючи спадкоємців, яких він залишив, міг здійснювати над ними владу, яку мав над собою, що буде для мене та мого брата Фердинанда великою розрадою та полегшенням в тому ж болісному стані, в якому ми знаходимося, і в шкоді, яку ми відчуваємо через це, не зупиняючись, щоб смиренно благати прийняти нас під свій захист, під який ми рекомендуємо себе…». З листа випливає, що спадкоємці Басти не отримали належного спадку.
Баста хотів подолати свої фінансові труднощі, прийнявши комісію Святого Престолу у чині генерал-лейтенанта Святої Церкви, щоб очолити військову кампанію Ватикану проти Венеційської республіки, оскільки Папа Павло V хотів Басту у своїй армії. Однак, 26 лютого 1607р. сторони підписали мирний договір, і послуги Баста більше не знадобилися.
Отже, якщо б Баста володів згаданими скарбами то, напевно, не потребував би вищезгаданої допомоги, чи нової служби.
2. Ця версія ґрунтується на проявах особистих якостей Басти як людини так і воєначальника з величезним досвідом. Джорджіо Баста прагнув використати не лише свої знання та досвід у своїх битвах та кампаніях, але, як і інші командири епохи, він також особисто брав участь у боях, показуючи своїм солдатам особистий приклад мужності. З численних листів, реляцій, звернень та спогадів очевидців, Джорджіо Баста характеризувався як дуже дбайливий генерал що до свого війська. Окрім того, що Баста дорожив життями підлеглих, що у ті часи було неймовірним винятком, він ревно дбав не лише про наявність необхідної провізії, військової амуніції та реманенту, але і про вчасну виплату грошового забезпечення вояків.
Із листа Басти папському нунцію Джованні Стефано Феррері: «…Якщо моя армія буде нагодована, матиме належну зброю та достойну оплату, то клянусь Богом, вони всі від старшого офіцера до простого солдата будуть вправно воювати, і я зможу забезпечити належну дисципліну та виконання наказів, бо в них не виникатиме думка про грабежі та інші злочини, які є бичем та причиною хаосу армії . Вони довірятимуть мені, і вони перемагатимуть, без усякого сумніву, будь якого противника…».
Нагадаю, що Баста виплатив своїм комбатантам 80 000 таллерів із власних статків, щоб уберегти армію від деморалізації. Цілком вірогідно, що скарби замку Хуст були не особистим статком Басти, а так би мовити «армійським общаком», з якого генерал безумовно мав належну частку і право першочергового вибору. Якщо і вдалося вивезти якимось чином з замку Хуст численні цінності, то, скоріше за все, вони були обміняні на дзвінку монету, а потім розподілені межи військом.
3. Остання версія ґрунтується суто на логічних висновках, враховуючи пояснення та аргументи з перших двох версій. Можливо і таке, що скарб так і не покинув замок Хуст. На сьогодні ми досить ретельно дослідили руїни замку, які знаходяться ззовні на вершині пагорбу. Але, що відбувається у товщі пагорбу до цих пір залишається загадкою. По різним причинам ми не маємо можливості дослідити ні замковий колодязь глибина якого сягає близько 160 метрів, ні евакуаційний тунель з замкових погребів, ні вірогідні наявні пустоти, чи печери замкового пагорбу, які могли утворитися внаслідок вулканічних процесів(останні дослідження георадаром це припускають). Всі ці місця, могли виконували роль ідеальних таємних схованок. Оскільки очевидці подій 1605 року стверджують, що облога замку була настільки ретельною, що захисники фортеці не мали жодного шансу, ні на втечу, ні на поповнення провіанту, то залишається один висновок: перед здачею замку в наслідок безперспективності захисту, коштовності були ретельно заховані, як то кажуть, до кращих часів.
Баста, військовий вчений-теоретик та практик
Джорджіо Баста використовував свої величезні знання не лише на полі бою, але і вважав важливим записати та опублікувати свій досвід. Він писав італійською мовою, але на початку 17 століття його твори були опубліковані також французькою та німецькою мовами. Його книги вважалися найважливішими джерелами військової освіти епохи. Він склав три трактати для нащадків:
· Il master di campo generale (Венеція, 1606).
· Il governo della cavalleria leggiera (Венеція, 1612).
· Del governo dell’artiglieria. (Венеція, 1610).
Останні роки життя
Як згадувалося вище, Джорджіо Баста у 1606 році був відправлений у відставку. Скромно проживав у Празі. Тут він завершив останню свою працю по військовому мистецтву. Його позбавили впливу на армію та не запрошували ні до імператорського двору , ні до Придворної військової ради. Остання надія поправити своє фінансове становище та підняти моральний дух рухнула з підписанням мирної угоди між Папою і Венеційською республікою. Навіть його безпосередній сеньйор по рангу ерцгерцог Матіас, брат імператора Рудольфа ІІ, залишився байдужим до його участі. За довгі роки військової служби, табірного життя та від численних поранень Баста набув багато хвороб, які посилилися з віком. Фізично та морально розхитаний, без достойного утримання і майже усіма покинутий, великий полководець епохи, 63 літній Джорджіо Баста помер внаслідок інсульту, вранці 20 листопада 1607 року у Празі. Біля нього знаходилися двоє найвірніших побратимів по зброї: зброєносець та компаньйон Якоб Замо та ад’ютант Чіро Спонтоні, лицар з Болоньї. Ймовірно, що і його старший син Карло був свідком смерті батька, оскільки його лист до Рануччо Фарнезе, датований 26 листопада, написаний у Празі.
Нащадки та спадковий титул
Наразі не відомо, чому Джорджіо Баста, після відставки не повернувся до своїх маєтків у Фландрії. Його дружина, Анна була ще жива(померла у 1612р.). З п’яти дітей до дорослого віку дожили лише троє: Найстаршому синові Карлу на час смерті батька було 17 років, Фердинанду – 11, донці Мадлен -8. Титул графа Хустського перейшов до Фердинанда(1596-1652), а відтак, до йог сина Ніколаса Фердинанда Басти(1627-1682). Після смерті Ніколаса титул отримала донька Фердинанда – Адрієн Александрін Франсуаза. Її чоловік Шарль Антуан д’Есклеб, граф де Клермон теж користувався титулом графа Хуста. Але на той час титул графа Хустського і Мараморошсько був суто номінальним. При тому, що ще після втрати Джорджіо Баста замку Хуст у 1605 році, дворянське зібрання Трансільванії просило імператора скасувати титул графа Хустського. Напевно так і сталося, оскільки без феоду, тобто земель і статків, титул втрачав свою доцільність. Нащадкам обох статей – титул графа Хуста, присвоєного Джорджіо Баста, був доступний лише від єдиних нащадків обох статей з чоловічої лінії (сьогодні вимерлих) останнього, а не його нащадків жінок, що суди підтвердили. Густав д’Ест-Анже вказував(нащадок по жіночій лінії), що сім’ї з жіночої лінії Баста заявляли про титул графа Хуста та Священної імперії завдяки цілком нікчемному та помилковому тлумаченню. Але були випадки, коли юрисдикції визнавали право на титул графа Хуста нащадків жіночої лінії Джорджіо Басти, такі як рішення судів графів Герцогства Барського (23 квітня 1788р.) і Герцогства Лотарингія (1 липня 1789р.). Академік та юрист Ален Тексьєр підтвердив точку зору Густава д’Ест-Анже та зникнення титулу графа Хустського з чоловічої лінії нащадків Баста.
Епілог
На рубежі 17 століття Джорджіо Баста був одним з найкращих воєначальників угорських та трансільванських театрів Довгої турецької війни проти Османської імперії. Баста будував свою кар’єру знизу вгору і старанно записував свої переживання. Його твори були опубліковані при життєво та посмертно і стали найавторитетнішими посібниками з військової науки 17 століття.
І все-таки Баста запам’ятався в історії як безжальний і жорстокий губернатор Трансільванії. Цей образ, швидше за все, залишиться незмінним, доки його життя та кар’єра не будуть проаналізовані з нових ракурсів, які дозволять більш деталізувати та подати інтерпретацію особистості та досягнень Басти в європейському контексті.
Цікаво, що замок Хуст впродовж багатьох століть завжди був державним(належав угорським королям та королевам, князям Трансільванії, імператорам Священної Римської імперії. За всю історію нашого замку Джорджіо Баста був першим і єдиним спадковим власником. Для нас він назавжди залишиться одіозним графом Хустським та Мараморошським, який подів кудись незліченні скарби…
Богдан Шерегій, “Історичні портрети замку Хуст”
