Скільки б у матері не було дітей, серце однаково болить за кожного. У Марії Мадяр з Великих Ком’ят їх аж шестеро – по 3 сини і дочки. Вони збагатили її 10 онуками.
Молода дівчина вийшла заміж за хлопця-односельця, котрий пройшов пекучі піски Афганістану. Відгомін війни давав про себе знати все його недовге життя (трагічно помер 12 років тому). Тож Марії Михайлівні довелося самотужки виховувати і ставити на ноги всіх дітей. Вона завжди важко працювала вдома, потім за кордоном.
Як не легко заробляти гроші на проживання змалку знають всі її діти.
Старшій Тетяні 35 років, вона вийшла заміж у Букове в них з чоловіком п’ятеро дітей. Потім через рік з гаком на світ з’явилася Аня, а за нею Іван. Через 4 роки народився Василько з вадами слуху. Він закінчив спеціалізовану школу-інтернат в Ужгороді. Хлопець вивчився на кухаря і зараз живе та працює у Чехії. Там же проживає і працює Наталія. Вона є професійною фотографкою урочистих подій, а також займається волонтерством. І найменшим був Михайло. Він з 12 років працював – допомагав чоловіку старшої сестри на будівельних і ремонтних роботах. Відтак була служба в армії. А коли російські окупанти прийшли на наші землі з повномасштабною війною, сам пішов у військкомат.
За словами рідних, служив у складі 128-ої Закарпатської гірсько-штурмової бригади. Був водієм-санітаром медичного пункту самохідного артилерійського дивізіону. Брав участь в найгарячіших напрямках фронту, перебуваючи у зонах бойових дій, завжди допомагав своїм побратимам врятував не одне життя солдатам, евакуював дуже багато людей, ризикуючи своїм життям.
Після невеликого відпочинку вдома, у квітні цього року Михайло знову повернувся на фронт. Цього разу призвався на військову службу у Перший прикордонний загін старшим солдатом, інспектором прикордонної служби. Мамі сказав: «Хто, як не я? Я не хочу щоб вони прийшли сюди і тебе ображали. Як на то буду дивитися. До того ж там, на війні, нема фальші. Ми з побратимами скибкою хліба ділимося». Завжди був на зв’язку. Мамі телефонував по відео-зв’язку, присилав фото… На його вустах завжди була посмішка.
– Надіслав довжелезний список всього, що йому потрібно. Дочка, котра живе в Буковому, з моєю сестрою все зібрали і відправили в п’ятницю. А вже у неділю дочці зателефонував старшина і запитав, для кого посилка. Бо найчастіше відправляли не лише самому Мішкові, а й його побратимам. Відповіла: «Тепер особисто для Мішки». У відповідь почула: «Мішки не треба, бо його більше нема!». Від тих слів Алька зомліла… Ми до тепер не можемо в це повірити. Вдома він ходив у монастир, завжди носив натільний хрестик. Мав дівчину, котру дуже кохав і хотів створити з нею сім’ю…
Михайло Мадяр загинув 6 липня в селі Миколаївка Чугуївського району, Харківської області. Мати поховала наймолодшого сина, а старенька бабуся – онука. Хоч життя цих жінок було складним і тернистим, та саме цей біль втрати є найстрашнішим і найболючішим…
У хаті на чільному місці портрет Міші з чорною стрічкою, біля нього – ікони та запалена свічка. Тепер згорьована мати часто тут завмирає в молитві. Просить у Всевишнього царство небесне своєму найменшому синочку, бо пекло він вже пройшов на землі в останні роки життя… Поруч стоять малюнки дітей, які йому подарували учні рідної школи, коли був у них на зустрічі.
Михайло був дуже дружним, балакучим і ніколи нікому не відмовив у допомозі. Дуже шанобливо і з любов’ю ставився до мами, любив сестер та братів і обожнював племінників та племінниць, як і вони його. Вся велика родина завжди буде згадувати його з любов’ю і пишатися своїм героєм.
Мама і вся велика родина просить підтримати підписами петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) Мадяр Михайлу Івановичу. Зробити це моожна за посиланням (виділено червоним, – ред.).
