Крута іномарка різко зупиняється на узбіччі села. З автівки виходить чоловік з малою дитиною. Бабуся Ганя, яка щойно вивела з подвір’я свою корову на пасовище, вважає, що він хоче перепитати дорогу або дізнатися, де в селі магазин, і готова вступити в діалог. Але ні, гість з машини підходить до корови й каже: “Подивись, Артемчику, ти такого ще не бачив. Це — корова”. Робить селфі та їде далі.
У селах, де століттями корова була майже членом сім’ї та обов’язковим атрибутом кожного домогосподарства, жартують, що невдовзі цю тварину занесуть до “Червоної книги”. І справді, якщо раніше заїжджав у село, то носом, як кажуть, відчував, що ти дійсно в місці, де живуть корови. Тепер жодних незвичних запахів.
Приміром, нині у селі Новий Витків, який належить до Радехівської міської ради Червоноградського району, на 350 домогосподарств є лише 26 корів! Тоді як усередині 90-х років корова була чи не на кожному обійсті.
І така ситуація фактично в кожному українському селі. Чому так?
“Головна причина — молодь не хоче затримуватись у селах і їде в міста, а старші люди вже просто не мають сили доглядати худобу, — розповідає адміністраторка ЦНАПу Радехівської міської ради Надія Покотило. — Це ж важка щоденна праця, заготівля кормів на зиму. Якщо колись корів було багато і їх пасли за чергою приблизно три-чотири рази за літо, то тепер ти сам кожен день випасаєш свою корову. Люди прив’язані до худоби. Вони тримались корови до останнього. Якщо діти жили в місті, то батьки постійно передавали їм із села і молоко, і сметану, і сир, і масло. Але почалась війна, діти пішли на фронт. То для кого тримати корову?”
Ще років тридцять тому, коли людям не виплачували або затримували зарплати, корова у селі була головним джерелом прибутку. Жіночки возили молоко в місто на продаж і таким чином зводили кінці з кінцями. Нині ж молоко з міста (з молокозаводів) їде у село, тож немає жодних проблем купити в місцевому магазині літр молока чи пакет сметани.
Самі ж селяни кажуть, що нині тримати корів не лише важко, але й економічно не дуже вигідно. Маслозаводи закуповують у населення молоко по 9 — 12 гривень за літр. У середньому це 200 гривень за день у літній період. За ці гроші господарі не поспішають продавати свою продукцію. На таке підписуються хіба мешканці сіл, розташованих далеко від траси й де мало жителів. У більших селах господарі продають молоко своїм односельцям, які не мають корови, по 25 — 30 гривень за літр. Ну це вже хоч якась фінансова поміч до пенсії. Але ж і видатки чималі. Якщо колись сіно на зиму заготовляли винятково вручну й це було безплатно (якщо не враховувати пекельної праці на сонці), то тепер траву косить трактор, збирає і фасує у тюки — трактор, транспортує і везе до господарства теж трактор. А за це все вже слід платити.
“Я виросла в родині, де все життя була корова. І я теж тримала її донедавна, — каже мешканка Нового Виткова Оксана Сабара. — Для нашої сім’ї корова була незамінна. Я з корови мала молоко, сир, сметану, масло, кефір, згущене молоко варила, голландський сир робила. А сироватка яка корисна! Але нашу корову збила машина. Ми пробували купити іншу, але такої хорошої не змогли знайти й залишились без годувальниці. З одного боку, ніби легше. А з іншого — без цих продуктів, які ми вживали все життя, некомфортно. Я ніяк не можу знайти аналог тому маслу, яке робила. Моя тітка Міля має 95 років і вона завжди пила лише моє сире молоко. Змушені шукати їй інше. Та вона увесь час каже, що то вже не таке солодке”. (Усміхається).
“А я не зустрічала нещасної людини серед тих, хто в останні роки позбувся корови, — продовжує розмову пані Надія. — Жіночки кажуть, що в них очі відкрилися. Що вони зрозуміли, що таке свобода. Нарешті знайшли час і на себе. Людина може поїхати відпочити у Шацьк чи у Карпати, на екскурсію до Львова або на прощу з церквою. Її вже ніщо не тримає у селі, вона не прив’язана до корови. Курей чи кролів нагодує сусідка, а корову ж ніхто зі сусідів не хотів доглядати”.
Цікаво, що відсутність корів позначається на екосистемі села. Величезні пасовища рясної трави, які колись годували по 350 голів, заростають чагарниками. На поля кинувся глід, сосна, дикі яблуні та інші дерева. У цих хащах завелися лисиці, які дошкуляють селянам і їхній домашній птиці, а також розносять різноманітну інфекцію. Ці чагарники вже доходять до обійсть і селяни самі змушені їх вирубувати й викорчовувати.
Зрештою, немає корів — немає гною, природного добрива для полів і городів. Тож господарі зазвичай купують мінеральні добрива, щоб виростити урожай. Тому, вочевидь, разом з коровами в минуле відходить і термін “екологічно чиста продукція”.
Старші люди, які звикли до молока, але вже фізично не можуть утримувати корову, знаходять вихід зі ситуації — заводять кіз. Так, замість 20 — 25 літрів молока на день від корови ти отримуєш лише два літри від кози. Але ж і праці набагато менше! Не потрібно заготовляти вже стільки сіна чи зерна на зиму. Зрештою, козу не треба пасти — прив’язав до кілка й пішов у своїх справах. Кіз переважно тримають селяни, що мають маленьких внуків. Щоб хоча б вони відчули смак свіжого, теплого й дуже корисного напою.
