73-річний співак, відомий за шлягерами “Василина” й “Розлук не буде”, і нині живе на валізах. Причому, де б не гастролював, традиційно збирає аншлаги. У першому ж ряді на його виступах тепер сидять не “крутелики”, а наші захисники…
— Їх привозять на концерти зі шпиталів: кого у візку, кого на милицях, — розповідає “Експресу” Іван Попович. — Стараюсь обов’язково підійти до хлопців, потиснути руки й по-батьківськи обійняти…
Ще й частину коштів організатори перераховують потім на допомогу ЗСУ.
А взагалі на моїх виступах можна побачити різну публіку. Як я жартую, від 3 років до 93-х. (Усміхається). Тішусь, що можу й сьогодні виходити на сцену, адже для співака — це найкращі ліки. Тому прагну не зраджувати ні свою публіку, ні свій стиль.
— Це правда, що ваш будинок у Бучанському районі на Київщині постраждав під час навали окупантів?
— Так. У сусіда хату зовсім знесло, а мою — лише пошкодило. Один зі снарядів проламав броньовані двері й приземлився у підвалі. На щастя, він не вибухнув. Інакше страшно уявити, що було би. (Зітхає). До оселі орки не потрапили, хоча на території (а вона у мене чимала) похазяйнували. Скажімо, в альтанці смажили шашлики й випивали, залишивши після себе пляшки…
Усілякого сміття було потім дуже багато. Не тільки побутового, а й осколків. Ними був всіяний чи не весь двір. Довелося вивезти декілька самоскидів! Дах будинку вже відремонтували (ще перед початком зими), а ось до інших господарських будівель, де, наприклад, вибило вікна, руки не дійшли. Зате відновили електро- і газопостачання, що теж були пошкоджені.
Знаю, що на територію мого маєтку (колись тут був ще й великий дерев’яний будинок, але декілька років тому він згорів) орки заїхали танком. Очевидно, вели звідти перестрілку, бо залишилось чимало гільз. До слова, коли після деокупації все прибирали, я попросив їх не викидати. Маю задум — зробити з того залізяччя якусь скульптуру. Думаю, це буде цікаво… Ось такі справи.
— А ви не хотіли тоді виїхати за кордон чи бодай вивезти сім’ю?
— Ні. Я був на Закарпатті, потім — у Львові. А ось донька перестрашилася і в перші ж дні виїхала з дітьми (хлопчиком восьми років та дівчинкою тринадцяти) до Іспанії. Три місяці жили там безплатно у моїх знайомих поблизу Мадрида, а згодом винайняли квартиру у Валенсії. Донька знайшла собі роботу, а онуки ходять у місцеву школу.
— Українцям сьогодні дуже допомагають наші найближчі сусіди — поляки. А чому, на ваш погляд, інші сусіди — мадяри — такі негречні?
— Угорці також приймають наших біженців. Усе розуміють і співчувають. Натомість їхня влада… Воду, як відомо, каламутить Віктор Орбан. Це все — він! Пригадую, буквально за декілька тижнів до повномасштабного вторгнення Росії глава уряду Угорщини їздив до Москви з візитом і казав тоді, що дуже задоволений переговорами з Путіним. А потім яких тільки він заяв про війну в Україні не робив…
До речі, на Закарпатті є багато моїх землячків, які мріють одного ранку прокинутися у Мадярщині. Дехто з них навіть сидить у Верховній Раді. Думаю, ви здогадуєтеся, про кого йдеться… Я ж добре пам’ятаю слова дідуся, який розповідав про життя в Австро-Угорщині. Якщо ви, скажімо, йшли десь вулицею та спілкувалися українською мовою, міг підбігти жандарм і вгатити палицею по спині. Мовляв, говоріть угорською!
— Знаю, що ви відвідуєте нині госпіталі та спілкуєтеся з військовими. Що вас вражає?
— Їхні відданість і мужність. Не раз доводилося говорити щиросердечно з нашими солдатами. Те, що вони розповідають, шокує… Коли вперше побував у київському військовому госпіталі, де побачив хлопців без рук та без ніг, вийшов звідти одурманений. Не вірилося, що це реальність, а не фільм про Другу світову війну… Дехто з бійців “нашпигований” осколками, але казав, що після операції хоче повернутися на фронт. Якби я був молодший, теж пішов би!
— Iване Дмитровичу, у вас іноді сльози на очі не навертаються?
— Аякже. Я ж вразливий чоловік. (Після паузи додає). Знаєте, за останній рік у моєму репертуарі з’явилась не одна нова пісня: і “Емігрантська”, і “Україно, я тобою горджусь”. Остання починається такими словами: “Вікова сивина твої скроні покрила. Ти у рабстві була, тепер стала на крила, та імперія зла у політ не пускає. В Україні війна, вона нас об’єднає…” А завершується вірш рядками: “Ми поборемо зло, зацвіте Україна, буде мир і добро, і багата родина. І прозріють сліпі, подамо ми їм руки. Хай щасливі живуть наші діти й онуки”. Тож хочеться, щоб цей день настав якомога скоріше. Я вже й пісню до перемоги написав!
Богдан Бондаренко, газета “Експрес”
