У народі, спостерігаючи 25 листопада за погодою, відзначали: «Якщо на Івана Милостивого дощ чи сніг, то до Введення 4 грудня буде відлига».
В цей день закінчувалися весільні тижні. Потім весілля грали вже в кінці зими. Саме тому, юнаки та дівчата, що залишилися без пари, з заздрістю дивилися на своїх більш щасливих товаришів і подруг.
Збільшувалась кількість шишкарів, снігурів, сойок, омелюхів,що свідчило про невблаганне наближення зими зі своїми холодами.
Вважалося, що найважче переносять зимову холоднечу маленькі діти, а тому, було прийнято молитися за синів і дочок, щоб Бог до них був милостивим. Зазвичай батьки 25 листопада вимолювали здоров’я дітям, одночасно просячи Бога про щастя для них.
За церковним календарем 25 листопада вшановують святого Іоана Милостивого, патріарха Олександрійського; преподобного Ніла, пісника; блаженного Іоана Власатого, Ростовського; пророка Ахія та ікону Божої Матері «Милостива».
Іменинники 25 листопада:
Іван, Ніл, Йосафат.
25 листопада народилися:
1810 – Микола Пирогов – видатний хірург та анатом, педагог. Засновник воєнно-польової хірургії. В розквіті творчих сил усамітнився в своєму невеликому матку «Вишня» неподалік Вінниці, де організував безкоштовну лікарню.
1838 – Іван Нечуй-Левицький – український прозаїк, перекладач. Автор творів «Микола Джеря», «Кайдашева сім»я».
1891 – Клим Поліщук – український письменник, публіцист, автор історичних романів «Гуляйпільський батько», «Отаман Зелений».
25 листопада відзначають:
Міжнародний День боротьби за ліквідацію насильства над жінками.
Події 25 листопада:
1905 – у Лубнах вийшло друком перше число газети «Хлібороб», першої легальної україномовної газети в підросійській Україні.
1917 – Українська Центральна Рада прийняла ухвалу про друкування власних грошей.
1981 – Генеральна Асамблея ООН оголосила цей день Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства над жінками.
Чи знаєте ви, що:
Маючи м’яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов’янщини».
Йшлося не про те, що ця література «гірша» за нашу, – цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна для Росії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховувалася на російській літературі, що підмінила власну.
Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».
Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував – це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».
Рідна країна
