Назва закарпатського села Королево походить від старої назви поселення Кіральгаза (Király háza), що в перекладі з угорської мови означає «дім короля» чи «будинок короля». І саме з «дому короля» починається насичена та яскрава історія Королівського замку.
Ліси в цих місцях завжди були багаті на всіляку дичину, що дуже сподобалось угорському королю Іштвану V (1239–1272). Монарх частенько приїздив сюди на полювання. А відтак звелів побудувати на вершині пагорба дерев’яний мисливський будиночок. Дім короля (domus regalis) – прозвали його в народі, і назва ця закріпилася згодом також за міцною фортецею та поселенням, котрі виникли тут. Перші відомості про Кіральгазу датуються в письмових джерелах 1262 роком. Документ, що згадується як domus regalis, свідчить, що тут знаходилося місце полювання на зубрів, де бував король.
Існує також версія, нібито ще до приходу угорців на ці землі десь на замковому пагорбі або неподалік існувало слов’янське городище. Серед місцевого населення відомий топонім «городище», яким досі називають північно-східну частину Королева. Щоправда, археологічно ці здогади поки що не підтвердились…
Археологи експедиції Ужгородського національного університету проводили тут невеликі дослідження у 2007, 2011, 2012 та 2013 роках (І.Прохненко, О.Гомоляк, В.Мойжес). На думку науковців, простежена стратиграфічна ситуація, підкріплена значною колекцією речового матеріалу, дозволяє говорити про життєдіяльність на укріпленому пункті щонайменше з початку XIV до середини XVII ст. Зведення кам’яних фортифікацій датовані кінцем ХІІІ – початком XIV ст. На території замку в XIV ст. не фіксується інтенсивний процес життєдіяльності. Натомість протягом наступних століть, навпаки, тут вирує активне життя. Серед знахідок, виявлених на території твердині: славнозвісна кераміка типу Лоштіце XV століття, угорська монета Альберта (1437–1439), динар 1482–1490 років та динари 1553 і 1577 років тощо. Можливо, з Королівського замку походить і угорський меч XIV ст., що знаходиться в експозиції Музею Збройних сил України (м. Київ).
Окремі дослідники пов’язують виникнення укріпленої фортеці на місці мисливського будинку із подіями монголо-татарської навали на Угорське королівство в 1241–42 роках. Катастрофічна поразка угорських військ та кількарічна окупація країни монголами спонукали монархів розпочати масштабну кампанію з будівництва кам’яних замків майже по всій території королівства, особливо прикордонних. «Нялаб» належав до тих твердинь, функцією яких був саме захист кордону. Розташований на вершині пагорба, замок став важливим військовим форпостом Угочанського комітату й Верхньої Тиси. Висота замкової гори – 52 метри. У часи, коли ще не був побудований суперміцний Хустський замок, безпеку на «Соляному шляху» та кордоні забезпечував саме «Нялаб». Фортеця успішно могла зупинити ворогів біля Хустських воріт з напрямку Торунського перевалу, вздовж річки Ріка. Ще однією важливою функцією був власне контроль за річкою Тиса, яка протікає від замку на відстані близько 300 метрів.
У 1272 році король Іштван V надає тутешнім мешканцям, у більшості німецьким саксам, привілеї, зокрема право полювати в навколишніх лісах на ведмедів, диких кабанів, кіз та оленів. Німецькі колоністи (в основному ремісники) селилися на околицях Королева на запрошення короля. На думку Андраша Комаромі, монарх використовував їх як робочу силу. У такому разі можна припускати й те, що будівництво замку могло розпочатися вже в період правління Іштвана V.
Через відсутність документів про початок зведення замку зʼясувати точний час його виникнення сьогодні досить важко. Деякі дослідники вважають, що фортеця збудована в період між 1272 та 1315 роками. Андраш Комаромі наводить документ, датований 18 червня 1290 року, де згадуються мешканці замку в комітаті Угоча. На думку інших (Міговк), твердиню почали будувати за правління Іштвана V, однак завершили аж у часи перебування при владі Ласла IV чи пізніше, за Андраша III. Імовірно, замок у Королеві спочатку був захищений дерев’яними та кам’яними укріпленнями.
У цей же час у документах замок часто зустрічається під назвою «Нялаб» чи «Ньолаб» (угор. Nyalábvár). Про походження цієї назви точних відомостей немає, є лише кілька гіпотез та легенд. Найпопулярніша з них відсилає нас до історії лицаря-розбійника на ім’я Нялаб, який захопив замок у Королеві й деякий час володів ним. Чимало народних переказів пов’язують діяльність цього персонажа із іншим міфічним розбійником на ім’я Канків, котрий володів сусіднім Севлюським замком. За іншою версією, замок отримав свою назву від торгових мит, які стягувалися тут з купців. Бо платили вони за проїзд такими собі «пучками» (nyaláb у перекладі з угорської означає «пучок», іноді це слово перекладають як «сніп», «оберемок» або «в’язка»).
«Нялаб» офіційно належав королям династії Арпадів, поки їхній славний рід не перервався в 1301 році. На початку XIV століття замок, імовірно, уже перебував у власності короля нової династії Анжу. У документі, датованому 7 вересня 1307 року, зазначається, що король Карл-Роберт Анжу (1301–1342) дарує місто Севлюш Угочанського комітату синові Томаша, який був керівником цього комітату, Беке Боршо. У документі не вказано, що замок належить до дарунку або ж є його частиною.
У 1314 році згаданий жупан Беке Боршо приєднався до сильної коаліції феодалів, яка вела запеклу боротьбу проти короля Карла-Роберта й планувала віддати угорську корону іншому претенденту. За іншими даними, проти короля виступив не сам Беке Боршо, а його брат Копас Боршо, який обіймав високу посаду палатина (прем’єр-міністра й верховного судді королівства), а згодом був відсторонений. Так чи інакше, Севлюш перетворюється на один із центрів фронди. Беке Боршо, за деякими даними, у цей час, заручившись підтримкою угочанських шляхтичів, захопив замок «Нялаб».
Однак феодали, що виступили проти короля, були розгромлені, а коаліція знищена. Відтак Карл-Роберт поспішив покарати своїх непокірних васалів. Королівські війська займають Севлюш і штурмом захоплюють замок «Канків», який, імовірно, зазнав серйозних руйнувань. У той же час сам Беке Боршо встиг сховатися в Королівському замку. Після захоплення «Канкова» війська короля висунулися до Кіральгази і взяли «Нялаб» в облогу, котра, за деякими даними, розпочалася в 1315 році. Очолював королівські війська мукачівський феодал Томаш Мештер. Однак фортеця була добре укріплена, оскільки облога сильно затягнулася. Відчайдушні бої призвели до руйнування ряду замкових укріплень. Урешті «Нялаб» був захоплений і згодом знову повернувся у власність корони. У документі від 25 листопада 1320 року згадується про відбудову замку. Імовірно, паралельно з ремонтом відбувалась і його модернізація. Деякі дослідники (Поп, 2004) пишуть, що модернізувати замок наказав сам король Карл-Роберт і для цього нібито запросив групу італійських архітекторів під керівництвом славнозвісного Арістотеля Фіоравенті. Однак він народився аж на століття пізніше (1405), тому якщо і був причетний до реконструкції Королівського замку, то явно не в цей час і не за цього короля.
Водночас «Нялаб» дійсно виявився стратегічно важливим для корони, але тільки до середини XIV ст. Тоді був побудований неприступний Хустський замок, який, згідно з оцінками дослідників, міг захищати п’ять мараморошських королівських міст, а за нагоди й населення трьох-чотирьох комітатів. Тож замок у Королеві відійшов на другий план.
Утім фортеця продовжувала займати стратегічну позицію й відігравати помітну роль в історії. Про важливе значення замку «Нялаб» для угорської корони свідчить хоча б той факт, що жителі навколишніх сіл, котрі обслуговували фортецю, претендували на певні привілеї. Так, 15 грудня 1355 року населення сіл, що належали до замку «Нялаб», Великі Саси (нині Сасово), Королево, Ардів (Feketeardó) і Веряця, звернулося до короля Лайоша, щоб той надав їм такі права: «Королівські піддані й кріпаки між собою вільно можуть обирати голову села і приходського священника, кого захочуть, за винятком Нодьсаського приходу, який король і надалі залишає для себе й своїх наступників… Парохіальні церкви можуть існувати за попередніми домовленостями, без втручання нялабських управляючих. Жолудеві ліси, гори, води, струмки і рибні ставки – за винятком королівських прав – так само використовують, як і до цього часу…». Із зазначеного зрозуміло, що тамтешні мешканці й раніше наділялися значними привілеями. Інший документ свідчить, що 28 грудня 1357 року королева Ержибет надіслала наказ Оліверу Мештеру, котрий був губернатором комітату Угоча та кастеляном замку «Нялаб», згідно з яким ці привілеї поширювалися на жителів чотирьох сіл.
У 1378 році король Сигізмунд Люксембурзький (1368–1437) передає замок і домінію «Нялаб» у володіння волоським православним воєводам Драгу (Дарку) і Балку, синам Саса. Десь у цей час Драгу дісталася й посада угочанського губернатора. Новий господар замку був дуже впливовим магнатом, котрий під заставу позичав гроші самому королю. Імовірно, таким чином Драг і отримав замок «Нялаб» як заставу або компенсацію за борги. Відтак система укріплень твердині була посилена. Під владою роду Драга замок перебував близько 27 років.
Проте зростання сили Драга та його роду в цьому регіоні Угорщини врешті занепокоїло короля. Аби збалансувати вплив волоських воєвод, у 1399 році він подарував місто Севлюш разом із сусіднім замком «Канків» Петру Перені, котрий теж був авторитетним і багатим магнатом та вірним соратником і кредитором Сигізмунда І. Через кілька років Драг помер, і внуки Саса пересварилися через спадщину, а саме «Нялаб». Згідно з документом від червня 1402 року, сини Драга хотіли привласнити замок разом із маєтком собі, ігноруючи права інших нащадків Саса, тому звернулися до короля з проханням справедливо їх розсудити. Однак той, скориставшись ситуацією, запропонував показати дарчі листи, що не могла забезпечити жодна зі сторін. Імовірно, ці документи зникли. Відтак 12 березня 1405 року король подарував замок «Нялаб» і належні йому маєтки третій стороні – уже згаданому Петру Перені. У червні 1405 року через це між ним і вдовою воєводи Драга виникла судова тяганина за маєтки, котра тривала майже століття. Окрім того, попередні власники замку не змирилися із втратою й здійснювали постійні напади на володіння Перені в сусідньому Севлюші. Однак повернути замок нащадкам волоського воєводи так і не вдалося.
Сам Петро Перені, дарма не втрачаючи часу, одразу переселився в «Нялаб» і вже звідти керував комітатом та маєтками. Про це свідчить, зокрема, те, що протягом 1416–1418 років він відправляв із замку листи. Постійна загроза з боку нащадків Драга спонукала Петра Перені зміцнювати фортецю, а утримувати регіон під своїм контролем йому допомагали королівські війська. У цей період перебудовується дозорна вежа в південній частині вершини замкової гори. Одночасно будується замкова капличка, де заповів поховати себе після смерті угорський король Владислав (Ласло) II Ягеллон.
Відомим є документ із 1423 року, в якому Петро Перені видає наказ своїм перевізникам, щоб не обкладали митом його людину на ім’я Міклош Олаг, котрий переганяв коней із Пешта до замку. Отже, «Нялаб» не тільки функціонував як фортеця, але й виконував адміністративні функції та був вузловим пунктом торгівлі.
У синів Петра Перені, на відміну від батька, імовірно, щось пішло не так, бо незабаром вони віддали замок під заставу. Зокрема відомо, що 20 жовтня 1447 року Міклош Перені перед варадським головою виступає проти застави фортеці. За даними деяких дослідників, у цей час замок «Нялаб» відігравав досить безславну роль. А.Комаромі пише: «Імовірно, він був гніздом грабіжників, і господарі замку під час володіння Міклоша Перені, Ласло Дочо і Мойзес Фанчікої, разом із озброєними слугами безкарно господарювали в усьому комітаті». Про це повідомляє Янош Гуняді в листі до угочанської влади від 25 березня 1451 року. Він просить розслідувати злочин, вчинений синами Перені, котрі вкрали документи на право власності із севлюського будинку вдови Яноша Товта і спалили їх у «Нялабі». Можливо, саме з цим часом пов’язані численні легенди про розбійників, які володіли замком, та їхнього ватажка на ім’я Нялаб.
У 1467 році на запрошення короля Матяша I Корвіна (1443–1490) в Угорщину прибув італійський архітектор, уже згаданий Арістотель Фіоравенті. Він, до речі, прославився тим, що побудував Успенський собор московського кремля. Великий архітектор перебував в Угорщині до початку 1470-х років. І за деякими даними, у цей період йому доручили зайнятися модернізацією укріплень «Нялаба». Під його керівництвом замок востаннє зазнає масштабної перебудови. З’явилося кілька нових будівель, а також потужна вежа, руїни котрої донині знаходяться в південній частині замкового двору.
Про особливу роль фортеці в Карпатському ареалі в кінці XV – на початку XVI століття вказує той факт, що в цей час у «Нялабі» періодично проводяться збори немешів. Відомо також, що в згаданий період серед інших повинностей селян був і обов’язок нести сторожову службу в замку.
Водночас аж до селянського повстання Дьордя Дожі 1514 року в жодному документі не йдеться про «Нялаб». Натомість під час селянських виступів фортеця згадується в листі влади Угочанського комітату від 15 травня 1515 року до короля Ласла. З документа випливає, що повсталі селяни готувалися до облоги замку. Вони принесли солому та дерева й підпалили їх перед брамою. Загони повстанців діяли під керівництвом Дьордя Кермеша, який до того служив у Габора Перені. Об’єднавши зусилля з жителями довколишніх сіл, вони навіть спробували штурмувати «Нялаб». У цей час у замку сховалася знать Угочанського комітату й родина Перені, а сам магнат перебував у Хусті. Біля стін твердині відбувалися запеклі бої. Однак захисникам фортеці таки вдалося таємно пробратися в Хустський замок і повідомити його охоронців про облогу. Дізнавшись про це, Габор Перені із загоном хустського гарнізону спішно вирушив на допомогу. Повстанці так і не змогли захопити «Нялаб», а дізнавшись про підхід загонів Перені, спалили господарські будівлі навколо фортеці, після чого сховалися в лісах і горах. Незабаром головні війська повсталих були розбиті під Темешваром (Румунія). Дьордя Дожі жорстоко стратили, а до осені 1514 року феодали взяли під свій контроль усі осередки опору, знищивши десятки тисяч повстанців. Дьордь Кермеш, зрадивши своїх соратників, переметнувся до Перені, чим прискорив поразку повстання.
У 1526 році в битві під Могачем загинув володар замку Габор Перені – права рука угорського короля Лайоша II Ягеллона (1516–1526). У цьому бою був убитий і сам монарх. А замок перейшов у власність вдови Перені – Катерини Франгепан. Певний час у фортеці навіть зберігалася корона «угорського короля» – трансильванського князя Яноша Заполі (1526/1528–1541), що свідчить про неабиякий потенціал фортифікаційної системи замку. У цей період «Нялаб» почав виконувати функції культурного центру. Саме тут сімейний канонік власниці замку Бенедикт Комяті, котрий був послідовником Еразма Роттердамського, зробив перший переклад Нового Завіту з латині на угорську мову. Важко переоцінити значення цієї події для угорського народу та поширення Реформації в цьому регіоні Європи. Згаданий переклад Святого Письма, виданий у 1533 році в Кракові, став першою друкованою угорською книгою.
1661 року військо татар (за іншими даними, турків) зайняло Кіральгазу. Замок, який захищав невеликий гарнізон, був узятий в облогу. Близько місяця під стінами укріплень перебував ворожий табір, однак до штурму так і не дійшло. Здавати фортецю ніхто не збирався. Тож, розграбувавши та зруйнувавши містечко, татари відійшли, узявши в полон велику кількість місцевих жителів.
Згодом ця частина території Закарпаття потрапила до сфери впливу австрійських Габсбургів. Представники роду Перені викликали в них недовіру, оскільки між ними існували давні протиріччя. Ситуація ускладнилася після того, як проти австрійської влади разом з іншими магнатами виступили й Франгепани, близькі родичі власника замку. Придушивши повстання, австрійський імператор Леопольд I (1640–1705) ввів на територію Закарпаття свої війська, частина яких зайняла «Нялаб», хоча сам Перені в змові участі не брав. Поява імперських військ у комітаті викликала невдоволення місцевої знаті в цілому та власника замку зокрема. Своє обурення вони висловлювали в скаргах, що надходили імператору.
У 1672 році після чергового антигабсбурзького повстання, яке очолював хорватський магнат Петро Зріні (батько славнозвісної Ілони Зріні), на австрійській військовій раді за участю імператора було прийнято рішення зруйнувати замок. Участь Перені в змові так до кінця й не довели. Однак вирок виконали невідкладно. Замок «Нялаб» був безжально зруйнований і більше ніколи не відбудовувався.
Досі достеменно невідомо, який саме вигляд мала давня фортеця. За відсутності середньовічних малюнків більшість даних отримані завдяки археологічним розкопкам. Замок розташований на 52-метровій висоті з північного боку гори на вершині крутого схилу. Він був 52 м завдовжки й 47 м завширшки. За 30 м від замку знаходився захисний рів. На південному боці гори на досить крутому схилі була розташована трикутна сторожова вежа, котра охороняла дорогу до замку. На північно-східному боці звели бастіон клиноподібної форми розміром 10,15×9,65 м. Сам замок складався з двох частин – нижньої та верхньої. Вхід у фортецю знаходився в південно-західній нижній частині, звідки можна було потрапити й до верхньої. Між нижнім і верхнім замками різниця в поверхах становила 3–4 м. Товщина стін була 2–2,5 м, а висота – до 10 м.
На австрійській карті ХVIII століття відображена замкова гора з руїнами укріплень. Тут можна побачити витягнутий майданчик замчища, що складається з двох дворів, розділених поперечною лінією укріплень. У південному дворі вказана каплиця.
У 1858–1859 роках угорський уряд фінансував проведення масштабних розкопок у фортеці. А на початку ХХ століття відомий угорський військовий історик Елемер Шоуш (1844–1929) склав план замку «Нялаб» та зобразив на малюнку замкову гору. На сьогодні це один із найбільш детальних планів фортеці. На жаль, поки що складно з упевненістю стверджувати, які з ділянок укріплень автор зобразив на основі виявлених руїн, а які на основі своїх припущень. Особливо цікаво те, що другий додатковий вхід у замок позначено на крутому східному схилі пагорба. На думку Шоуша, біля східного підніжжя гори знаходилося допоміжне укріплення (барбакан). Ніхто інший, крім нього, не згадує про існування такого складного комплексу замкових воріт.
У другій половині 1940-х років на вершині замкової гори розгорнули радянську радіолокаційну станцію, а відтак територія замку перетворилася на режимний об’єкт з обмеженим доступом. Солдати, які обслуговували РЛС, розібрали замкову каплицю, побудовану ще в 1530 році. Мотиви демонтажу пам’ятника архітектури поки що до кінця не з’ясовані. Місцевому жителю Яношу Токачу вдалося врятувати дзвін каплиці, який пізніше передали греко-католицькій церкві села Дубове, де він і знаходиться донині. Імовірно, у період 1940-х років були пошкоджені й інші вцілілі на той час ділянки замкових руїн. На місці старого храму в 1993 році побудували нову невеличку церкву.
З кінця ХІХ століття замок «Нялаб» як один із наймальовничіших об’єктів нашого краю неодноразово потрапляв на фотографії та листівки. Давня фортеця також згадується в багатьох легендах та народних переказах. Окрім розбійника на ім’я Нялаб, у них часто фігурує угорський король Владислав (Володислав). Можливо, ідеться про Владислава (Ласла) II Ягеллона (1456–1516). В одній із легенд розповідається про історію кохання монарха та місцевої жительки Кароліни, з якою він познайомився під час полювання біля замку «Нялаб». Інша оповідь трагічна. У ній ідеться про те, як одного разу, коли король Владислав зі своєю родиною перебував у замку, на цю околицю напали татари. Війська у фортеці не було, про що вороги, імовірно, знали, отож думали легко полонити монарха. Після короткого штурму татари увірвалися за мури і стали шукати короля, однак той як крізь землю провалився. Прислуга замку та інші мешканці були тут, а він ні. Повбивали татари всіх до одного, кого знайшли в замку, а саму фортецю підпалили, розбили і відійшли.
Минали роки, а потім і століття, і якось один чоловік почав копати в місці, де були замкові пивниці. І от земля під ним обвалилася, та й відкрилася глибока яма. Коли сюди збіглися люди, один сміливець таки зважився на мотузці опуститися в яму і страшенно налякався. Коли його витягли ні живого ні мертвого, бідолаха розповів, що внизу є широка кімната – світла, ніби сонцем залита… Серед кімнати на оксамитовій канапі лежить мертвий король Владислав, а поруч ціла його родина. Усі до одного мертві й сидять як живі… Наступного дня всім селом викопали ту кімнату, та знайшли лише порожню пивницю. Однак ще й досі можна почути від людей, що король Владислав з усією сім’єю лежить десь під мурами замку.
Руслан ФАТУЛА
«Портал Археології Закарпаття»
