Тепер проблем із придбанням сільськогосподарської продукції майже немає – казка вже давно стала дійсністю. Навіть взимку можна купити свіжі овочі і фрукти.
Зайдеш у крамницю, і очі розбігаються від різномаїття продуктів харчування на різний смак і вибір. Малеча подовгу придивляється до різнокольорових етикеток, особливо з повидлом.
Чого там тільки немає: варення з персиків, малини, ожини, суниці, яблук, груш, слив, вишень, черешень, смородини. Звісно, там без інгредієнтів не обходиться. Та мало хто знає, що раніше наші дідусі і бабусі повидло (леквар) із слив виготовляли в домашніх умовах. Тому воно завжди було для наших людей дешевим, тож, відповідно, й доступнм для всіх, хто хотів посмакувати. Цінність цього продукту полягає в тому, що його виготовляють без грама цукру чи краплі меду і без жодних спецій.
Як відбувалося на практиці приготування традиційної для закарпатців страви – леквару, наш кореспондент попросив розповісти старожила села Брід Іршавського району Михайла Ломагу.
– Люди з давніх-давен переробляли фрукти, – ділиться роздумами Михайло Васильович. – Із настанням цивілізації і розвитком науково-технічного прогресу їх переробка перейшла на промислову основу. Спеціалісти із гастрономії десятиліттями працювали над виготовленням доброякісної продукції для населення. Однак чимдалі, тим більше віддаляємося від першоджерел – про екологію мало хто дбає. Я дотепер пригадую запах леквару, який в домашніх умовах виготовляла моя мама. Це була просто смакота!
– А що можете сказати про сам процес його приготування?
– Найперше,підбирали підвищену місцевість. Потім брали в руки лопату і копали яму, де розпалювали вогонь. Дрова повинні були бути сухими. Поруч, з обох боків, забивали міцні колики, на які ставили палицю і клали казан. Перед тим, як засипати у нього очищені від кісточок сливи сорту угорки (тому це вважається угорською стравою), на дно прикріплювали дощечку – хрестовину. Як тільки під казаном розклали вогонь, сливи треба безперервно помішувати. Вогонь має бути повільним. Це для того, щоб рідина не пригоріла. У процесі приготування сливи пускають сік, і згодом утворюється піна. Над казаном постійно хтось повинен був чатувати, тримати все під контролем. Із 55 кілограмів м’якоті слив отримували до 5 кілограмів леквару. Уже на другий день страву можна куштувати.
– А коли стає зрозумілим, що повидло дійшло до готовності?
– Леквар має варитися не менше дванадцять годин – із раннього ранку до пізньої ночі. Коли рідина починає гуснути, це ознака того, що вона готова до вживання. Повидло варять на відкритому вогні, доводять його до темно-синього, майже чорного кольору. Для контрольного аналізу, господарка брала дерев’яну ложку, виготовлену з липи, черпала леквар і лила у казан. Якщо рідина була в’язкою, не лилася, це означало, що можна завершувати роботу. Казан потихеньку знімали з коликів, заносили до хати і почали розливати у літрові чи трилітрові банки, які закручували кришками і ставили на довготривале зберігання.
Для бідних сімей це було великою підпорою. Взимку, коли надворі були морози, хазяйка готувала різні страви, приправлені повидлом. Серед них –пироги, галушки, макарони, калачі. Лекваром мастили також скибку хліба, яку під час їди запивали теплим чаєм із липи або парним молоком.
– Михайле Васильовичу! За фахом ви – медик, ведете здоровий спосіб життя. Спиртне і тютюнові вироби не вживаєте майже десятки років. Тому, певно, й не піддаєтеся старості, у свої літа почуваєтеся добре і бадьоро, продовжуєте працювати на власній присадибній ділянці. Ще самі збираєте вирощений урожай. Майже щодня вживаєте фрукти… А як щодо леквару?
– У давнину, коли ще не було сучасної медицини, він був як лікувальний засіб. Варто зазначити і те, що повидло із слив успішно використовували ще арабські та давньогрецькі лікарі (його і зараз застосовують у народній медицині для поліпшення сечогінної функції, зниження кислотності в шлунку). Леквар брали з собою також пастухи і вівчарі, які випасали худобу, лісоруби, туристи, які йшли у далекі подорожі.
– Михайле Васильовичу! Ви ще не забули смак леквару?
– Звичайно, що ні. Тепер здебільшого варять леквар на кухні на газовій плиті у звичайній каструлі. Я знаю чимало таких домогосподарок у нашому селі. При цьому не тільки займаєшся корисною справою, а й слухаєш радіо або дивишся телевізор. Світ пішов уперед. Тож не можна відставати.
– Кажуть, що коли на село опускалася ніч, до хазяйки будинку сходилися сусіди, які сідали довкола казана, під яким палахкотіла ватра, і розповідали казкові оповіді, співали закарпатські народні пісні або танцювали. Було весело, смішно і захоплююче.
– Раніше наші предки жили з того, що родилося на землі. А Закарпаття славилося розвинутим садівництвом і виноградарством. Продукцію вагонами відправляли у найвіддаленіші куточки колишнього Радянського Союзу. Люди в домашніх умовах, здебільшого у підвалах, уміли зберігати фрукти аж до настання наступної весни. На Різдво Христове колядникам у торбину дарували горіхи, яблука, груші і навіть виноград. Гроші тоді мало хто винагороджував за колядку. Фрукти із власного саду слугували чи не найбільшою подякою. І діти теж були задоволеними – дари природи заробили самі.
А що вже казати про компот, приготовлений в домашніх умовах! Його здебільшого тримали в підвалі, щоб був прохолодним, і господарі вгощали всіх, хто заходив до світлиці. Звісно, тепер часи змінилися. Найчастіше пригощають домашнім вином і горілкою – слив’янкою або грушівкою. Про арданівську, білківську та завидівську слив’янку знав навіть Микита Хрущов – її приносив із собою у Москву двічі Герой соцпраці Юрій Пітра і вгощав друзів.
Василь ШКІРЯ
