Не знаю, чи є такі люди, які не люблять подорожувати? Я до таких не належу. Тому, щойно дізналася, що поїдемо пізнавати закарпатські туристичні новинки й милуватися краєвидами, не могла дочекатися тієї суботи… Може, це особлива магія Карпат — і це саме через неї нам хочеться повертатися туди знову і знову, хоча іноді це буває дуже важко, і підйоми на перший погляд здаються непідйомними?
Може, вдихаючи це п’янке повітря, стаємо залежними, і вже нічого не можна вдіяти? Чи, можливо, у цей чай з гірських трав хтось додав приворотного зілля?..
Наша подорож розпочалася з молитви у Гошівському монастирі, де кожен з нас попросив у чудотворної ікони Божої Матері, яка є у цьому храмі, здоров’я для своїх рідних. А далі, продегустувавши медових напоїв, наш автобус взяв курс на Міжгірський район — у село Пилипець. Туди з’їжджаються тисячі туристів у будь-яку пору року, щоб помилуватися надзвичайної краси водоспадом Шипіт, що належить до семи природних чудес України. Водоспад Шипіт — гордість Карпат. Шипіт розлігся на північних схилах гірського масиву Боржавських полонин, біля підніжжя гори Гимба.
Перша згадка про Пилипець датується 1463 роком. Початкова назва селища — Верпіліпец. Легенда свідчить, що назва пішла від імені якогось вівчаря Пилипа. На сьогодні це одне з найбільших сіл у Міжгірському районі.
До водоспаду треба перти вгору півтора кілометра. Щойно під’їждає туристичний автобус, підприємливі «таксисти» на відкритих «бобіках-джипах» пропонують свої послуги. З людини — 50 гривень. «Дорого? — перепитує чоловік, що назвався Василем. — То йдіть пішки. Заки дойдете, то й тої краси не схочете видіти».
Довелося пристати на його умови. Напхав він нас, як оселедців у бочці, у той свій екологічний транспорт, і за кілька хвилин ми вже опинилися перед шлагбаумом. Це свого роду КПП. Ні, там не перевіряють документів, а збирають гроші за вхід. Вуйко у мундирі бере з кожного по 20 гривень.
Ще дві-три сотні метрів, які віддаляють від шлагбауму до водоспаду, облюбували місцеві підприємці. Тут смачно пахне шашликами, торговці пропонують трав’яні чаї, бринзу, вурду і всілякі закарпатські смаколики. Вино з лісових ягід віддають за 90 гривень за літр, але можна сторгуватися за 70. А там, де ми залишили автобус, таку ж півторалітрову баклажку продають за 100. Можна придбати мариновані білі гриби у півлітрових і літрових слоїках, сушені у пластикових банках і трилітрових слоїках. Вартість сушених — 100 гривень за 100 грамів.
Можна тут придбати і вишиванку — не лише від закарпатських майстрів, а й китайську. Тому й ціни коливаються від кількох сотень до кількох тисяч гривень. Ліжники, залежно від розміру, — від тисячі гривень до півтори.
І ось ми нарешті стоїмо перед водоспадом. Заввишки 14 метрів, має п’ять каскадів. Навіть не віриться, що оцю махіну живить річка Пилипець, яку нижче за течією можна просто перескочити… Падаючи численними каскадами з 14-метрової висоти, кришталево чиста вода розбивається об каміння, утворюючи тисячі діамантових краплинок, що переливаються дивовижними барвами у променях карпатського сонця.
Водоспад Шипіт красивий будь-якої пори року. Але навесні він особливо повноводний, оскільки на горі тане сніг. Саме тоді красень-водоспад гучить на всю околицю, ніби розповідає давню легенду про кохання… Натомість влітку, у найбільш посушливі дні, водоспад більше схожий на невеличкий струмок, що збігає каскадом по кількох скельних уступах. Взимку, за словами місцевих, Шипіт частково замерзає, утворюючи цікаві фігури.
Кожен, хто побачить Шипіт, здивується з його тихої назви. То чому ж так назвали водоспад, що лиє воду додолу з таким гуркотом? Існує романтична легенда про двох закоханих, які за збігом обставин не могли бути разом.
Колись у селі Пилипець жили дві сім’ї. У багатшій родині росла красуня донька, яка була гордістю батьків. Знатна і хороша собою, дівчина приваблювала чимало багатих залицяльників, які мріяли її засватати. Але серцю не накажеш: покохала вона Іванка з бідної родини. Аби батьки не дізналися про їхню любов, закохані почали зустрічатися таємно, біля підніжжя гори Великий Верх. У безлюдному місці лише природа була свідком їхніх побачень.
Однак про їхнє кохання говорило все село. Чутки дійшли й до матері. Якось, простеживши за донькою, стала свідком зустрічі двох закоханих сердець. У гніві багата жінка проклинала долю, свою доньку і зятя, про якого ані чути, ані знати не хотіла… Цих прокльонів не витримав ліс, а небо страшенно загриміло, блиснуло і послало на землю страшну зливу. Бурхливі каламутні потоки вмить підхопили Іванка та Марічку й понесли їх у провалля. Спочатку вони трималися за руки, та раптом водоспад силоміць роз’єднав їхні долоні та відкинув у різні боки.
Мама Марічки, яка стала свідком страшної трагедії, від того страшного дня щодня приходила до водоспаду. Аж поки у ніч на Івана Купала їй не почувся голос доньки, яка щось шепотіла до Іванка. Приголомшена згорьована мати крикнула: «Чуєте шепіт? Це вони між собою шепочуться». Відтоді водоспад назвали «Шипіт».
Інший варіант походження назви свідчить про те, що назва водоспаду «Шипіт» походить за його гучний голос, який вдалині чути як шепіт.
Відомим водоспад став 1993 року. Шипіт — Мекка українських неформалів. Понад 28 років вони приїжджають сюди, щоб познайомитись, поспівати пісень, пограти на африканських барабанах, а головне — відсвяткувати Івана Купала. Саме тоді група хіпі почала проводити тут щорічний фестиваль субкультур. Він став головним мотивом роману Любка Дереша «Трохи пітьми». На фестиваль щороку з’їжджаються неформали з усього світу. У ніч на Івана Купала, з 6 на 7 липня, біля водоспаду відбуваються захопливі дійства з місцевими традиціями та колоритом. Також у цій мальовничій місцевості проводять інші масові заходи: День дітей, конкурс краси «Міс Шипіт».
За словами «таксиста» Василя, хоч вони і непогано заробляють у «купальські» дні, фестиваль субкультур зажив недоброї слави серед жителів навколишніх сіл. Уночі гримить музика, а вранці просто неба лежать п’яні тіла «купайлівців»…
Ми фотографувалися, милувалися природою і вдихали до очманіння чисте повітря. Донизу хотіли йти пішки. Але нас підпирав час, бо попереду — дорога до відпочинкового комплексу «Чорна гора», де ми мали гуцульську забаву і нічліг. Тому довелося знову винаймати «бобік-джип». Якби ж то знати, що з «таксистом» можна було торгуватися? Наш водій Василь, мабуть, повіз іншу групу, тож довелося впихатися в інші машини. Хтось повертався квадроциклом, а ми «настояка» тряслися у тій машині півтора кілометра по ямах. Але вже за 30 гривень…
Галина ЯРЕМА, ВЗ
